Це місце виглядало реально хріновим і стрьомним, і я вчергове замислювалась, якого ж фіга я сюди приперлась.

Склад знаходився на пустирі, і все довкола викликало відчуття запустіння та занедбаності. На землі валявся різний мотлох та уламки, у великій смердючій стоячій калюжі просвічувало віддзеркалення блідого місяця, що ліниво визирав з-за похмурих хмар.

Та й сам склад виглядав давно зачиненим, брудним, іржавим та недолугим. Саме те місце для притону або ж бази драг-дилерів. У трешаках у таких-таки місцях і живе всіляка нечисть або повністю повернуті маніяки.

Тільки й чекай як з-під землі висунеться рука якогось падлючого зомбака, щоб утягнути й мене під землю. Чи за спиною постане здоровенний психопат у брудному фартусі з величезною зубатою скривавленою сокирою.

Брррр, та йдіть до дідька з такими фантазіями. Я щільніше загорнула куртку та обережно наблизилась до складської будівлі, уважно дивлячись під ноги, аби в прямому сенсі не вляпатись у якесь лайно. Позаяк ця витівка і так зле смерділа, і я, можливо, вже вляпалась у якесь лайно фігурально.

Двері були прочинені та голосно зарипіли на іржавих петлях, коли я потягнула їх на себе. Рипіння відлунням розлетілося пустим темним приміщенням, змовкаючи у запорошених далеких кутах, де зібралися найгустіші тіні.

– Кепська місцинка, – процідила я крізь зуби та вже гучніше додала. – Агов! Чи є тут хто?

Світити телефоном у такому величезному просторі було безглуздо, і я дістала з кишені потужного світлодіодного ліхтаря. Одразу ж переконавшись, що ніж зручно розташований під правицею. Його холодна важка сталь трохи заспокоювала нерви. Хто б не опинився на цьому складі, я мала зо двійко вагомих аргументів на випадок розбіжності у поглядах.

Я увімкнула ліхтаря на широке розсіювання й обережно обвела білим конусом світла порожнє приміщення. Великий пустий ангар з якимись рештками стелажів біля одної зі стін. Добре хоч зі стелі не звисають ланцюги з гачками, це було б уже занадто.

У центрі складу промінь вихопив щось темне, і я розвернула ліхтар туди, аби краще роздивитися. То був досить сучасний стіл, чистий та новий. На столі лежали якісь папери та парувала чашка кави.

– Агов! Хто тут є? Трясця вашій матері, що за ігри? Вважаєте, це смішно?

Я ще раз обвела ліхтарем стіни навколо себе, але нікого не побачила. Власне, був шанс, що це якийсь розіграш або кидалово. Або приманка для простачків та лохів, влаштована хитрим маніяком тут, у цій глушині.

Це вже не було порожняком, але все ще могло бути підставою. Можливо, я сполохала когось, або цей хтось зачаївся у засідці і прямо зараз цілиться у мене з чогось смертельно неприємного. Я обережно підійшла до столу і розгледіла на ньому тонку непоказну паперову теку, на якій жирним маркером було виведено моє ім’я. Отже, на мене тут все ж таки чекали. Але ж де…

– Курва! – не стрималась я, коли зі стелі вдарив яскравий стовп світла, вихоплюючи мене і футів по шість довкола столу.

– Міс Уошингтон, – пролунав м’який чоловічий голос позаду мене.

Я поринула вперед і розвернулася, збільшуючи відстань між мною та чоловіком. Міцно стискаючи у лівій руці титановий корпус ліхтаря, наче кастет, і спрямовуючи промінь світла в обличчя моєму співрозмовникові, поки права рука кинулася до кишені за ножем.

– У цьому нема потреби, міс Уошингтон, – спокійно проговорив незнайомець, піднявши перед собою пусті долоні, аби продемонструвати відсутність зброї та трохи прикрити очі від яскравого світла мого ліхтарика. – Я не озброєний. І пробачте мені драматичні ефекти, але мені дуже кортіло подивитись на вашу реакцію. Професійна цікавість, якщо хочете.

Високий білий чоловік, від сорока п’яти до п’ятдесяти, з відкритим вольовим лицем та коротким волоссям із сивиною. Простий сірий костюм не приховував військову виправку та спортивну статуру. Навіть не бувши озброєним, він міг бути небезпечним.

– Ви хто?

– Я? Ніхто. І мене тут зараз немає. Як і вас. Навіть це місце не існує, як ніколи не було і цієї розмови. Ми ж розуміємо одне одного?

– Наразі так.

– І якщо ви вирішите послатися на нашу розмову, якої нема і не було, мій роботодавець буде всіляко це заперечувати.

– Мене це влаштовує.

– Добре. Тоді сідайте, Саманта. Я ж можу називати вас Самантою? – спитав незнайомець, вказуючи на простий металевий стілець біля стола.

– Ні, якщо тільки не придумаєте собі ім’я на час нашої розмови, що не існує, – огризнулася я, сідаючи за стіл і наново розглядаючи все довкола у яскравому світлі, що лилося зі стелі.

Чоловік із розумінням посміхнувся самими куточками вуст і задумливо заломив брови, займаючи своє місце на такому ж стільці по іншу сторону стола.

– Марк?

– Банально, але згодиться. Що ж, Марку, скажіть мені, хто Ви, і навіщо я тут насправді?

– Мені до душі Ваша прямота, Саманта. І я обіцяю бути з Вами також відкритим і чесним, в розумних кордонах, звичайно. Кави хочете? Може, води?

– Ні, дякую.

– А я, якщо Ваша ласка, доп’ю свою, – і він взяв свою чашку з напівзахололою кавою. – Я деяким чином спеціаліст з підбору кадрів. Особливих кадрів для особливої роботи. Я відбираю, перевіряю та готую кандидатів для своїх роботодавців, коли у них виникають певні…труднощі, для вирішення яких потрібні люди зі спеціальними навичками.

– Дещо розмито, але досить конкретно. І я тут тому, що?.. – підштовхнула я Марка продовжувати.

– Бо я розглядаю можливість винайняти Вас.

– На посаду супергероя?

– Можна сказати й так, якщо Вам подобається таке формулювання.