Монстр у шафі

Монстр у шафі знову заворушився, тихо шкрябаючи по дереву і шарудячи одягом. Джиммі напружився та щільніше натягнув ковдру до самих очей, боязко позираючи в бік шафи.

Вузька смужка теплого світла пробивалася з-під дверей, але не дотягувалася до тієї частини кімнати, де в глибоких тінях причаїлося чудовисько. Воно вичікувало, коли всі в хаті заснуть, щоб тихенько, ледве рипнувши дверима, дістатись до ліжка та з’їсти хлопчика, який спить.

Джиммі знав це, і йому було страшно. В очах стояли сльози, хотілося плакати, покликати на допомогу батьків. Але мама завжди говорила, що чудовиськ не існує. А тато сказав, що він уже достатньо великий, щоб самому справлятися зі своїми монстрами.

І він справлявся. Він прогнав того, хто ворушився за шторою і цокав у вікно. І того, хто ховався під ліжком, щоб схопити за босі п’яти та затягти в темряву. З ними Джиммі розправився легко. Майже легко.

Коли нещодавно йому виповнилося п’ять, тато сказав, що він уже дорослий, і йому можна довірити серйозну протимонстрову зброю. Потужний світлодіодний ліхтар, який розсіює всіх чудовиськ потоком чарівного світла.

Ліхтар був великий і важкий, на цілих шість батарейок. Він був жовтий та дуже потужний. Він світив так, що Джиммі швидко прогнав того, хто ховався під ліжком. Назавжди. Ще б пак, ліхтар же був протимонстровий.

Ще тато подарував йому світловий меч, справжній, джедайський. Вони з татом багато тренувалися, і тато сказав, що у Джиммі добре виходить. Його меч яскраво світився в темряві білим, синім або зеленим.

– А чому не червоним? – спитав Джиммі.

– Червоним він стане лише якщо ти перейдеш на темний бік сили, синку, – відповів тато.

Джиммі не зрозумів, як можна перейти на темний бік сили, але червоний меч – було б круто. Коли вони билися на світлових мечах, Джиммі зазвичай був юним Скайвокером, а тато майстром йоги. Джиммі теж хотів стати майстром йоги, але для цього потрібно було більше тренуватись. І бути дорослим.

З джедайським мечем він зміг перемогти того, хто ворушив штору. Джиммі рубав і колов його, доки монстр не зник. Він явно злякався справжнього джедайського світлового меча, і більше не турбував Джиммі ночами.

Кілька місяців усе було тихо й спокійно, доки не з’явився той, хто ховається у шафі. Він ховався там уже тиждень, але Джиммі відчував, що монстр набирається сміливості й готовий напасти на нього. Хоча він поки лише юний падаван, але він уже мав справу з монстрами, і вирішив дати бій цьому новому непроханому гостю.

Для цього слід було добряче підкріпитись. Потрібна була не просто якась звичайна дитяча їжа, а особлива високо… високопротеїнова їжа для нічного полювання на чудовиськ.

– Мамо, а це антимонстрове печиво? – запитав Джиммі, коли мама поставила перед ним склянку молока й миску з печивом.

– Любий, монстрів не буває, їж, – мама з лагідною усмішкою потріпала його по волоссю і поцілувала в лоб.

Але тато підморгнув через її плече, отже, вони таки антимонстрові. Мама не знала. Це секрет. Джиммі підморгнув татові у відповідь, а потім з’їв усе до крихти та випив усе молоко. Бій мав бути серйозний, сила ще знадобиться.

У шафі й надалі чулося тихе поскрипування й пихкання. Здавалося, що монстр голодний. І, напевно, злий. Можливо, великий. На всю шафу.

Джиммі подумки повторив план. Відчинити дверцята та засліпити монстра ліхтарем. Якщо він не накиває п’ятами від страху, рубати джедайським мечем, поки тварюка не випарується, не піде геть назавжди. Він повільно підійшов до шафи, тихо ступаючи босими ногами по товстому м’якому килиму. У лівій руці – ліхтар, у правій – світловий меч. Він був готовий до бою.

Серце калатало від страху, і Джиммі хотілося повернутися в ліжко, під ковдру. Але він не міг дозволити собі поводитися наче якийсь чотирирічний боягуз. Правою рукою він рвонув двері на себе, а лівою ткнув туди протимонстровим ліхтарем, врубавши його на всю потужність.

– Ааааа! – запищав від страху монстр, затуляючи очі від світла волохатими лапами, і Джиммі теж ледь не закричав від страху.

Він хотів закричати, але голос кудись зник.

– Ти взагалі нормальний, так світити в очі?!... – обурився монстр тоненьким голоском.

– Ой, вибач, – пробурмотів Джиммі.

Йому стало ніяково і він вимкнув ліхтар, покладаючись лише на яскраве біле світло свого джедайського меча.

Монстр прибрав лапи з морди й глянув на хлопця своїми великими зеленими очима. Він виявився зовсім маленьким і діставав Джиммі трохи вище за пояс. Товстий, кудлатий, мов плюшеве ведмежа, з величезними очима та великими гострими зубами в широкій пащі.

Джиммі міцніше стиснув руків’я меча, готуючись завдати монстру нищівний удар і прогнати його. Видих, крок уперед, замах, удар.

– Якийсь ти дивний монстр, – пропищала істота з шафи.

– Що? – здивувався Джиммі, зупинившись за пів кроку від чудовиська. – Я не монстр! Я Джиммі!

– Ніколи про таких не чув, – істота пошкрябала свою кудлату голову.

– Мене звати Джиммі. Я хлопчик, – намагався він пояснити нетямущому чудовиську.

– Не чув ні про яких хлопчиків. Що ти робиш у моїй шафі?

Це було вже зовсім негарно. Джиммі перевірив, чи надійно лежить у руці світловий меч.

– Це моя шафа.

– Ти справді дивний монстр. Здоровенний такий, блідий, шкірястий. І шерсть росте лише на голові. Фу! Гидота яка! – чудовисько видало якісь незрозумілі булькотючі та фиркаючі звуки.

– Ніякий я не монстр. Це ти монстр. А в мене протимонстровий світловий меч, зрозумів?

Істота вишкірилася і зашипіла на нього, коли він підняв меч.

– Правильно я зробив, що не повірив батькам, коли вони говорили, що монстрів не буває. А я їм казав, що в шафі завівся один. Вони не вірили мені. І ось він ти, лисий, бридкий, величезний, з цією своєю безглуздою палицею, що світиться.

– Це не палиця, а джедайський меч! – образився Джиммі.

– Дже-що?

Ну що з ним було розмовляти? Напевно, він ще маленький, якщо не знає про силу та лицарів-джедаїв? А маленьких ображати негоже. Ех… Джиммі сів на килим поряд із відчиненою шафою. Можливо, він налякав цього маленького монстра своїм сильним ліхтарем. Та й ще меч…

Він поклав свою зброю поряд і простягнув чудовисько руку.

– Не бійся, я тебе не ображу.

– А я тебе й не боюсь, – закинула голову волохата істота і вишкірила свої зубища. – Мені вже сім років, і я нікого не боюся, ось! І зовсім я ніякий не монстр, мене звати Афіхах.

Ага, отже, він не такий уже й маленький. Але що більше Джиммі вдивлявся у свого нічного гостя, то невиннішим той йому здавався, попри страхітливий зовнішній вигляд. А що як із ним можна потоваришувати?

– А мене Джиммі.

– Ти вже казав.

Джиммі підняв із килима маленьку пожежну машинку і простягнув монстру.

– Тримай, це тобі.

Той обережно взяв іграшку у свою пазуристу лапу і з побоюванням підніс до відкритої пащі.

– Стій! – шикнув Джиммі, і чудовисько відсахнулося вглиб шафи, – цього не їдять! Це ж пожежна машина!

– А навіщо вона тоді потрібна, якщо її не їдять? – здивувалася істота.

– Щоб пожежі гасити, – відповів Джиммі, це ж було очевидно.

– Гаразд, – монстр явно його не зрозумів, але затряс головою, мабуть, погоджуючись із ним. – Тоді це тобі.

– Що це? – Джиммі з побоюванням втупився в незрозумілу штуку, яку простягала йому істота.

Схоже на сплюснутий нерівний м’ячик із купою шипів. Або на маленьку колючу рибу фугу, що висіла в них на кухні. Джиммі обережно доторкнувся до шипів, але ті виявилися зовсім не гострими, а м’якими та шовковистими. Він бережно взяв подарунок у руки.

– Це п’юіт.

– Що? – не зрозумів Джиммі.

– П’юіт. У тебе що, ніколи не було п’юіта? Ти не знаєш, що з ним робити?... – здивувався монстр.

– Ні.

У коридорі, зовсім поруч, почулися кроки. Мама. Їй не можна бачити цього монстра, вона ж у них не вірить.

– Це моя мама, ховайся! – прошипів він, зачинивши шафу і за три стрибки опинившись під ковдрою.

Двері тихенько відчинилися і потік яскравого світла вихопив половину кімнати. Джиммі намагався не дихати, щоб не видати себе. Тільки обережно підглядав через щілинки заплющених очей.

– Малюче, ти спиш?

Джиммі мовчав і майже не дихав.

– Мабуть, здалося. Відпочивай, мій хороший.

Мама зачинила двері і її м’які кроки затихли рогом. Джиммі прокрався до шафи й тихо відчинив її, але монстр зник.

– Афіхаху! – пошепки покликав він. – Гей, Афіхаху! Ти там?

Але в шафі нікого не було.

Може, йому все наснилося? І не було ніякого монстра? Ніякого Афіхаха? Напевно, це все через страх. Джиммі знизав плечима і рушив назад до ліжка. По дорозі захопивши свою протимонстрову зброю – ліхтар та меч.

Але коли забирався під ковдру, рука Джиммі натрапила на щось м’яке та шовковисте.

П’юіт. Він зовсім забув про цю штуку. Отже, не здалося, і Афіхах був справжнім монстром. У його, Джиммі, шафі. Мабуть, мама його злякала, але завтра вночі треба спробувати знову знайти його.

Чому Афіхах сказав, що це Джиммі оселився в шафі в його кімнаті? Дивно якось. І чому він назвав Джиммі монстром? Він же ніякий не монстр. Правда-правда. Мабуть, чудовиська бувають дивними.

І що це за п’юіт такий? Навіщо він потрібний? Що з ним робити? Треба буде спитати завтра в Афіхаха. Чим би не була ця штука, вона ледь помітно світилася в темряві золотистими іскорками всередині. Красиво.

Джиммі поклав п’юіт собі в тумбочку, щоб мама вранці не знайшла його. А то спитає, що це в тебе таке, а Джиммі й не зможе пояснити, що таке п’юіт та що з ним робити.

– А печиво таки виявилося антимонстровим, – пробурмотів він, засинаючи із задоволеною усмішкою.