(ознайомчий фрагмент)

– Огіркове желе. Подача за дві хвилини! – прокричав Лукас Ларсгаард.

– Так, шефе!

– Ворушіться, бовдури! Швидко, швидко!

Він пройшовся вздовж рядів тарілок із черговою вишуканою закускою, яка подавалася перед основною стравою. Уважно вдивляючись у кожну порцію і відбраковуючи ті, що йому не сподобалися.

– Прибрати. Тут замінити мікрогрін. Це викинути, – він зняв зі столу одну з порцій і відламав виделкою шматок желе з ікринками, – Нормально. Решту можна подавати. Ворушіться, ворушіться, вилупки, гості вже чекають!

– Так, шефе!

Желе з огірка, соку лайма і мартіні мало зверху тонкий прошарок із крихітних кубиків свіжого огірка і дрібно натертої цедри лайма. Зверху на плоскому циліндрику желе була викладена купка напівпрозорих жовтуватих ікринок із соку свіжого бергамота. Поруч на тарілці стояла крихітна чашечка з капучино із базиліку і лемонграсу. А тонкі витки спагеті з сирого цукіні та мікрогріну бок-чой спліталися у витончене павутиння навколо самого желе.

Чудове поєднання свіжості та пікантної витонченості, щоб змити рибний присмак від попередньої закуски.

До желе подавалося Шато де Шармелак урожаю 2155-го, охолоджене майже до нуля градусів. Ідеальне поєднання. Шеф Ларсгаард відпив один ковток із невеличкого дегустаційного келиха і вилив залишок дорогоцінного вина. Потрібно було зберігати голову тверезою. Сімдесят вісім гостей і дегустаційний курс із дванадцяти страв – це було серйозним викликом.

Лукас кинув короткий втомлений погляд на двері комори, де стояла його розкладачка. Останні тижні він найчастіше ночував просто там. Ця клята робота забирала всі його сили. Справжня рабська праця. Часом він ловив себе на думці, що всією душею ненавидить цей ресторан, цю кляту кухню і взагалі все, що пов'язано із їжею. Полишити б усе до бісової матері та й утекти якнайдалі! Мрії, мрії, мрії...

– Бенні, ти перевірив соус для вагю?

– Так, шефе! – крикнув у відповідь соусьє.

– І що, йолопе? Що з соусом?

– Усе гаразд, шефе, – незворушно відповів кухар.

– То неси його, трясця, сюди, – знову не стримався Лукас і, потираючи втомлені очі, процідив крізь зуби: – Тупі телепні.

Із соусом все було гаразд, але Ларсгаард вимагав у всьому досконалості та контролю на кожному етапі підготовки.

– Карле! Засмаж мені порцію медальйонів і подай із повним сервіруванням. Емма, подаси до них Бароло. Воно вже декантується?

– Так, шефе! – хором відповіли обидва помічники.

Покидьки кляті. Іноді Лукасу кортіло власноруч прибити всіх цих недороблених ідіотів на кухні. Схопити свій ніж і шматувати їх, рубати на всі боки, з криком вихлюпуючи свої лють і втому, що накопичилася. Він засинав із цією думкою, смакуючи її, мов найкраще з вин у погребі цього елітного ресторану.

Головною стравою сьогодні були мінімедальйони з вагю, прокопчені димом лавра і мангового дерева, а потім злегка підсмажені в полум'ї газового пальника. Із соусом із місо олії з чорним часником і скотчем. З карпаччо з білого трюфеля, мінісалатом з мікрогріну амаранту і квітів настурції. І келихом вінтажного Бароло 2151-го.

Над цією стравою Лукас працював довго, і приправляв кожен медальйон сам, використовуючи власну суміш спецій, включно із секретними інгредієнтами, які він ретельно приховував від своїх помічників.

Шеф Ларсгаард любив складні секретні інгредієнти, він подумки експериментував із ними та шукав особливо витончені комбінації. На кухні при інших кухарях він не хотів пробувати готувати з ними, щоб ніхто не вивідав його секрети. Але знання кулінарії, фізики та хімії давали йому змогу проводити всі свої дослідження подумки, щоб потім видати готове рішення для чергової хитромудрої страви.

– Емма!

– Так, шефе!

– Бароло!

– Несу, шефе! – крикнула сомельє, поспішаючи до нього із декантером і келихом.

Бароло добре подихало і було готове до подачі. Ще десять хвилин.

– Карле!

– Несу, шефе! – на ходу відгукнувся буше. – Ось, тримайте.

– Дякую, – Лукас підніс тарілку до самого обличчя, легко натиснув виделкою на медальйон і перевірив, як із нього витікає рожевий сік.

Розрізав маленький шматочок вагю навпіл, понюхав, заплющив очі від задоволення і кинув його до рота. Приголомшливо. Потім вмочив другу половинку в маслянистий теплий соус і спробував знову. Від насолоди на очах виступили сльози. Він повільно прожував ніжну соковиту яловичину, смакуючи поєднання смаків м'яса сухої витримки, жиру, диму, присмаженої скоринки, ферментованого часнику, вулканічної солі та його особливої суміші спецій.

Потім зачерпнув виделкою трохи трюфелів і салату:

– У салат трохи більше солі!

– Так, шефе! – кивнула Луїза, яка очікувала на пробу.

– Уперед, уперед, трикляті недоумки! Розкладаємо овочі, салати, соуси. Карле, нехай твої бовдури починають смажити м'ясо. П'ять хвилин до подачі!

– Так, шефе! – хором відгукнулися помічники.

Хибні недолугі покидьки! Лукас подумки потягнувся за своїм ножем і уявив, як він шматує цих нікчемних недолюдків. Одного за іншим. А потім підпалює кухню і спокійно йде з пляшкою вина. І мискою смаженого вагю. Вагю можна було б посмажити після того, як він підпалить кухню. Ларсгаард посміхнувся, уявивши собі цю картину.

Раніше у нього не було звички кричати на персонал. Він працював шеф-кухарем в одному з найкрутіших ресторанів світу в Копенгагені. Бронювати столик у них потрібно було за рік. Але воно було того варте. Кухня шефа Лукаса вирізнялася креативністю і дивовижним балансом між традиціями та новаторством, сучасними трендами й класичними шедеврами.

У нього працювала приголомшлива команда професіоналів. І хоч би як доводилося часом важко, на кухні панували порядок і гармонія. Він ніколи ні на кого не зривався, тому що вони були однією великою родиною. Це були його люди.

Та й узагалі, це були люди. Справжні, живі люди, а не ці потворні андроїди, яких йому підсунули тут замість команди кухарів. Бездушні залізні виродки. Лукас їх ненавидів.

Не тільки через те, що вони були геть позбавлені душі та креативу. І могли лише точно виконувати поставлені завдання та створювати запрограмовані страви з точністю до дрібниць.

Не тільки тому, що з ними не було про що поговорити відверто, пожартувати під час роботи або випити після важкої зміни. Не тому, що з ними марно було обмінюватися ідеями нових рецептів, щоб обговорити зміни в меню.

Кінчені машини! Найбільше Ларсгаарда в них дратувало саме те, що вони щодня нагадували йому про його команду, яку він уже ніколи не побачить. Вони надто сильно нагадували йому людей. Усіх людей, яких він уже ніколи не побачить.

Ні, люди ще залишалися, але востаннє Лукас спілкувався з живою людиною вже понад два роки тому. Та й то, тоді він ледь встиг...

– Шефе, гості просять Вас вийти до них, коли винесуть головну страву вечора.

– Зрозумів, Карле.

Цим нелюдям навіть дали нормальні людські імена, щоб вони здавалися йому справжніми людьми. Але це було так само марно, як прикривати гострим соусом і спеціями запах протухлого м'яса. Ці машини тільки зовні були схожі на людей, але відрізнялися від них так само сильно, як пластмасові імітації фруктів у вазочках дешевих готелів від соковитих стиглих свіжих плодів.

– Шефе Ларсгаард, Ви сьогодні перевершили самого себе, – огидна шипаста фіолетова морда екстеліанця вишкірилася в чомусь, що, напевно, повинно було відповідати у них задоволеному посміханню.

– Це моя робота, – незворушно кивнув Лукас.

– Ні, ні, – тонкі щупальця прибульця затанцювали навколо його напівпрозорого тіла, усередині якого гидко булькали перші вісім курсів сьогоднішньої вечері. – Ми обидва знаємо, що це не так, шефе.

– Як скажете.

– Не груби мені, Лукасе! – тіло екстеліанця пішло дрібними хвилями, випускаючи червоне світіння. – Я розморозив тебе не для того, щоб вислуховувати твій тупий сарказм. А для того, щоб ти вражав моїх дорогих гостей вишукуваннями земної кухні. Не забувай, що тобі достатньо облажатися один раз, і я знову тебе заморожу, а собі розморожу іншого людського шефа. Їх ще достатньо в наших сховищах.

(Кінець ознайомчого фрагменту. Повну версію твору можна буде придбати в збірці, що вийде незабаром.)