– Огіркове желе. Подача за дві хвилини! – прокричав Лукас Ларсгаард.

– Так, шефе!

– Ворушіться, бовдури! Швидко, швидко!

Він пройшовся вздовж рядів тарілок із черговою вишуканою закускою, яка подавалася перед основною стравою. Уважно вдивляючись у кожну порцію і відбраковуючи ті, що йому не сподобалися.

– Прибрати. Тут замінити мікрогрін. Це викинути, – він зняв зі столу одну з порцій і відламав виделкою шматок желе з ікринками, – Нормально. Решту можна подавати. Ворушіться, ворушіться, вилупки, гості вже чекають!

– Так, шефе!

Желе з огірка, соку лайма і мартіні мало зверху тонкий прошарок із крихітних кубиків свіжого огірка і дрібно натертої цедри лайма. Зверху на плоскому циліндрику желе була викладена купка напівпрозорих жовтуватих ікринок із соку свіжого бергамота. Поруч на тарілці стояла крихітна чашечка з капучино із базиліку і лемонграсу. А тонкі витки спагеті з сирого цукіні та мікрогріну бок-чой спліталися у витончене павутиння навколо самого желе.

Чудове поєднання свіжості та пікантної витонченості, щоб змити рибний присмак від попередньої закуски.

До желе подавалося Шато де Шармелак урожаю 2155-го, охолоджене майже до нуля градусів. Ідеальне поєднання. Шеф Ларсгаард відпив один ковток із невеличкого дегустаційного келиха і вилив залишок дорогоцінного вина. Потрібно було зберігати голову тверезою. Сімдесят вісім гостей і дегустаційний курс із дванадцяти страв – це було серйозним викликом.

Лукас кинув короткий втомлений погляд на двері комори, де стояла його розкладачка. Останні тижні він найчастіше ночував просто там. Ця клята робота забирала всі його сили. Справжня рабська праця. Часом він ловив себе на думці, що всією душею ненавидить цей ресторан, цю кляту кухню і взагалі все, що пов'язано із їжею. Полишити б усе до бісової матері та й утекти якнайдалі! Мрії, мрії, мрії...

– Бенні, ти перевірив соус для вагю?

– Так, шефе! – крикнув у відповідь соусьє.

– І що, йолопе? Що з соусом?

– Усе гаразд, шефе, – незворушно відповів кухар.

– То неси його, трясця, сюди, – знову не стримався Лукас і, потираючи втомлені очі, процідив крізь зуби: – Тупі телепні.

Із соусом все було гаразд, але Ларсгаард вимагав у всьому досконалості та контролю на кожному етапі підготовки.

– Карле! Засмаж мені порцію медальйонів і подай із повним сервіруванням. Емма, подаси до них Бароло. Воно вже декантується?

– Так, шефе! – хором відповіли обидва помічники.

Покидьки кляті. Іноді Лукасу кортіло власноруч прибити всіх цих недороблених ідіотів на кухні. Схопити свій ніж і шматувати їх, рубати на всі боки, з криком вихлюпуючи свої лють і втому, що накопичилася. Він засинав із цією думкою, смакуючи її, мов найкраще з вин у погребі цього елітного ресторану.

Головною стравою сьогодні були мінімедальйони з вагю, прокопчені димом лавра і мангового дерева, а потім злегка підсмажені в полум'ї газового пальника. Із соусом із місо олії з чорним часником і скотчем. З карпаччо з білого трюфеля, мінісалатом з мікрогріну амаранту і квітів настурції. І келихом вінтажного Бароло 2151-го.

Над цією стравою Лукас працював довго, і приправляв кожен медальйон сам, використовуючи власну суміш спецій, включно із секретними інгредієнтами, які він ретельно приховував від своїх помічників.

Шеф Ларсгаард любив складні секретні інгредієнти, він подумки експериментував із ними та шукав особливо витончені комбінації. На кухні при інших кухарях він не хотів пробувати готувати з ними, щоб ніхто не вивідав його секрети. Але знання кулінарії, фізики та хімії давали йому змогу проводити всі свої дослідження подумки, щоб потім видати готове рішення для чергової хитромудрої страви.

– Емма!

– Так, шефе!

– Бароло!

– Несу, шефе! – крикнула сомельє, поспішаючи до нього із декантером і келихом.

Бароло добре подихало і було готове до подачі. Ще десять хвилин.

– Карле!

– Несу, шефе! – на ходу відгукнувся буше. – Ось, тримайте.

– Дякую, – Лукас підніс тарілку до самого обличчя, легко натиснув виделкою на медальйон і перевірив, як із нього витікає рожевий сік.

Розрізав маленький шматочок вагю навпіл, понюхав, заплющив очі від задоволення і кинув його до рота. Приголомшливо. Потім вмочив другу половинку в маслянистий теплий соус і спробував знову. Від насолоди на очах виступили сльози. Він повільно прожував ніжну соковиту яловичину, смакуючи поєднання смаків м'яса сухої витримки, жиру, диму, присмаженої скоринки, ферментованого часнику, вулканічної солі та його особливої суміші спецій.

Потім зачерпнув виделкою трохи трюфелів і салату:

– У салат трохи більше солі!

– Так, шефе! – кивнула Луїза, яка очікувала на пробу.

– Уперед, уперед, трикляті недоумки! Розкладаємо овочі, салати, соуси. Карле, нехай твої бовдури починають смажити м'ясо. П'ять хвилин до подачі!

– Так, шефе! – хором відгукнулися помічники.

Хибні недолугі покидьки! Лукас подумки потягнувся за своїм ножем і уявив, як він шматує цих нікчемних недолюдків. Одного за іншим. А потім підпалює кухню і спокійно йде з пляшкою вина. І мискою смаженого вагю. Вагю можна було б посмажити після того, як він підпалить кухню. Ларсгаард посміхнувся, уявивши собі цю картину.

Раніше у нього не було звички кричати на персонал. Він працював шеф-кухарем в одному з найкрутіших ресторанів світу в Копенгагені. Бронювати столик у них потрібно було за рік. Але воно було того варте. Кухня шефа Лукаса вирізнялася креативністю і дивовижним балансом між традиціями та новаторством, сучасними трендами й класичними шедеврами.

У нього працювала приголомшлива команда професіоналів. І хоч би як доводилося часом важко, на кухні панували порядок і гармонія. Він ніколи ні на кого не зривався, тому що вони були однією великою родиною. Це були його люди.

Та й узагалі, це були люди. Справжні, живі люди, а не ці потворні андроїди, яких йому підсунули тут замість команди кухарів. Бездушні залізні виродки. Лукас їх ненавидів.

Не тільки через те, що вони були геть позбавлені душі та креативу. І могли лише точно виконувати поставлені завдання та створювати запрограмовані страви з точністю до дрібниць.

Не тільки тому, що з ними не було про що поговорити відверто, пожартувати під час роботи або випити після важкої зміни. Не тому, що з ними марно було обмінюватися ідеями нових рецептів, щоб обговорити зміни в меню.

Кінчені машини! Найбільше Ларсгаарда в них дратувало саме те, що вони щодня нагадували йому про його команду, яку він уже ніколи не побачить. Вони надто сильно нагадували йому людей. Усіх людей, яких він уже ніколи не побачить.

Ні, люди ще залишалися, але востаннє Лукас спілкувався з живою людиною вже понад два роки тому. Та й то, тоді він ледь встиг...

– Шефе, гості просять Вас вийти до них, коли винесуть головну страву вечора.

– Зрозумів, Карле.

Цим нелюдям навіть дали нормальні людські імена, щоб вони здавалися йому справжніми людьми. Але це було так само марно, як прикривати гострим соусом і спеціями запах протухлого м'яса. Ці машини тільки зовні були схожі на людей, але відрізнялися від них так само сильно, як пластмасові імітації фруктів у вазочках дешевих готелів від соковитих стиглих свіжих плодів.

– Шефе Ларсгаард, Ви сьогодні перевершили самого себе, – огидна шипаста фіолетова морда екстеліанця вишкірилася в чомусь, що, напевно, повинно було відповідати у них задоволеному посміханню.

– Це моя робота, – незворушно кивнув Лукас.

– Ні, ні, – тонкі щупальця прибульця затанцювали навколо його напівпрозорого тіла, усередині якого гидко булькали перші вісім курсів сьогоднішньої вечері. – Ми обидва знаємо, що це не так, шефе.

– Як скажете.

– Не груби мені, Лукасе! – тіло екстеліанця пішло дрібними хвилями, випускаючи червоне світіння. – Я розморозив тебе не для того, щоб вислуховувати твій тупий сарказм. А для того, щоб ти вражав моїх дорогих гостей вишукуваннями земної кухні. Не забувай, що тобі достатньо облажатися один раз, і я знову тебе заморожу, а собі розморожу іншого людського шефа. Їх ще достатньо в наших сховищах.

Ларсгаард неохоче кивнув, не бажаючи вступати в суперечку, не впевнений, чи не підведе його голос, видаючи гнів і ненависть до його господарів.

– Або відправлю тебе на переробку, – тварюка почала тоненько посвистувати, що, Лукас знав із минулого досвіду, заміняло інопланетним загарбникам сміх, – Або замовлю новому шефові, щоб він приготував із тебе щось смачненьке.

– Щось іще бажаєте? – шеф Ларсгаард пропустив повз вуха всю пафосну тираду свого господаря. – Ще вина?

– Так, вели принести мені ще келих. Це Бароло сьогодні особливо вдале. 51-й?

– Так, вінтаж.

– У нас його ще багато?

– Його взагалі не було багато, урожай був маленький, але видатний. А в нас залишилося з півсотні пляшок.

– Накажи відкласти один ящик для мене особисто, – просвистів екстеліанець.

– Почув, – кивнув Лукас.

– Чим ти порадуєш нас на десерт, шефе?

– Не хочу псувати сюрприз, – ухильно посміхнувся Ларсгаард. – Залишилося всього кілька змін страв, самі побачите.

– Ех, гаразд, спробувати варто було.

Шеф кивнув і заспішив на кухню, готуватися до завершальних курсів сьогоднішньої вечері. Йому ще потрібно було додати особливу суміш приправ для десерту, щоб уся композиція смаків справила належний ефект.

Екстеліанці виявилися расою гурманів. Як і низка інших світів до того, Земля була для них просто місцем для кулінарного туризму. Вони могли б прилітати сюди за гастрономічними насолодами та потоваришувати з нами, але вони хотіли все й одразу. Тому просто захопили Землю за кілька днів, знищивши будь-які осередки опору.

Практично все земне населення було одразу знищено і відправлено "на перероблення та утилізацію". Залишили тільки кілька сотень тисяч рабів для вирощування і виробництва делікатесів для екстеліанських загарбників.

Представники деяких особливо цінних професій піддалися заморожуванню. І в міру потреби прибульці розморожували та використовували їх. Особливим попитом у них користувалися кухарі та кондитери.

Сам Лукас опинився в рабстві у губернатора екстеліанців, що керував Європейським континентом і розташованими там фермами та виробництвами харчових продуктів. У цієї потвори був свій ресторан для їхньої знаті, де губернатор і його наближені їли щодня, а з певною періодичністю влаштовували там великі вечері з особливо цікавим дегустаційним меню.

Ось і сьогодні в залі зібралося сімдесят вісім «гостей» – здебільшого інші високопоставлені окупанти, їхні сім'ї та друзі. За п'ять із половиною років, відколи його розморозили, це була одна із найграндіозніших кулінарних подій на Землі. І в нього не було права схибити.

Усе мало пройти ідеально. Кожну страву окремо і весь курс загалом було ретельно продумано і прораховано, до кожної дрібниці, до кожного найменшого інгредієнта. А роботи, що служать прибульцям, уважно спостерігали за роботою шефа, щоб виключити будь-які проблеми із безпекою.

Так, на Землі ще залишався невеликий партизанський рух, який мріє звільнити людей від ганебної влади загарбників-гедоністів. Але за весь час після розморожування у Лукаса не було можливості зв'язатися з опором. Він лише чув, що той існує.

Було б чудово мати можливість налагодити контакт із підпіллям, щоб вони накрили всю верхівку екстеліанців під час однієї з таких вечерь. Щоб перебили всіх тварюк і підняли повстання. Але як вийти з ними на зв'язок, коли він перебуває під постійним наглядом? Та й чи зможуть вони набрати достатньо сил для такої атаки?

Напрошувався логічний варіант – самому спробувати отруїти всіх цих мерзенних негідників. Але реалізувати таке було ще важче. Бо кожен крок та інгредієнт ретельно перевірявся цілим натовпом машин, які тільки виглядали як команда кухарів, але насправді були його наглядачами та шпигунами.

– Хосе, неси на перевірку сири й конфітюри! – прокричав Лукас, – Емма, де тебе чорти носять із Токаєм? Бісові залізяки!

– Хвилину, шефе! – майже хором крикнули роботи, виконуючи наказ свого бранця.

Екстеліанцям було про що турбуватися. Їхній метаболізм сильно відрізнявся від людського, але вони були здатні сприймати дуже широку гаму смаків і ароматів земної їжі. І найчастіше їм подобалося майже те саме, що й людям.

Але було декілька нешкідливих хімічних сполук, які становили небезпеку для здоров'я і життя загарбників. Як ціанід для людей. Тож будь-які продукти, що містять ці потенційно небезпечні речовини, були виключені із їхнього раціону. Вони були знищені або під забороною. Їх не вирощували та не виробляли. Їх не постачали на кухні екстеліанців і тим паче до ресторану губернатора. Отже, надії отруїти цих мерзот теж не залишалося.

– Емма, яка температура вина?

– Десять градусів, шефе, – негайно відповіла сомельє.

– Ні, охолодімо до восьми. Це пізній урожай 2162-го, і воно досить солодке для сирів, щоб подавати його більш холодним.

– Так, шефе!

– Хосе, додай у кожну порцію трохи більше горіхів і мармеладу.

– Зрозумів, шефе.

– Луїзо, квіти для сервірування готові?

– Так, шефе.

– Добре. Агов, Хосе, сири за температурою ідеальні, ти сьогодні молодець.

– Дякую, шефе, – усміхнувся андроїд, хоча Лукас точно знав, що жодних емоцій у робота немає, та й самому йому було байдуже щодо механічного сучого сина.

Проте потрібно було ретельно все перевірити, оскільки дві останні подачі десертних страв були найважливішими в цій вечері.

Уся наша їжа складається з безлічі хімічних сполук, які під час обробки зазнають усіляких трансформацій. Під час термічної обробки одні речовини розпадаються, інші утворюються, а треті вступають у складні реакції з четвертими. Весь процес приготування їжі – це складні комбінації фізичних і хімічних процесів, і дуже важливо завжди дотримуватися всіх правил.

Є ризиковані продукти, на кшталт риби фугу або окремих видів грибів. А є продукти, які краще не поєднувати або не піддавати певній обробці, щоб не утворилися токсичні сполуки.

І Лукасу довелося бути дуже обережним, щоб вибудувати меню так, як йому було необхідно. Він працював над цим місяцями, привчаючи своїх господарів до різних страв і нешкідливих інгредієнтів, щоб одного разу зібрати їх до купи у потрібній послідовності, поєднанні та необхідній обробці.

Аби навіть прокляті всюдисущі андроїди не пронюхали й не запобігли ретельно спланованій помсті. Він був змушений прораховувати все подумки, вигадувати комбінації страв, які змогли б дати потрібний ефект.

Нешкідлива для людини, ця послідовність страв гарантовано прикінчить екстеліанців, створивши смертельну концентрацію токсичних для них речовин. Навряд чи це допоможе звільнити всю Землю, але сімдесят вісім клятих високопоставлених прибульців сьогодні вже нікуди не підуть. Гарантовано.

Вони все ще задоволені розкішною вечерею. Зараз напевно обговорюють кожен сорт сиру, пробуючи поєднання сирів і горіхів із грушево-лавандовим мармеладом, звареним на сидрі. Вони насолоджуються густим солодким вином із вкритих унікальною пліснявою підвалів Токаю, запиваючи ним сири, що мають складну мікробіологію та багаті хімічними речовинами, необхідними Лукасу для реакції.

І ці тварюки чекають на останній десерт, який стане тригером у складному ланцюжку реакцій, підготовлених шефом Ларсгаардом. Розкішний торт і тридцятирічний кальвадос у якості дигестиву.

А потім роботи найімовірніше вб'ють його. Але не зараз. Поки що ні. Ще є час особисто прикрасити кожну порцію торта і посипати зверху крем свіжозмеленою сумішшю спецій. Нічого особливого, що наполошило б наглядачів-андроїдів, але в цьому й сенс секретних інгредієнтів, так? Усе на виду. Усе безпечне.

Уперше за п'ять із половиною років Лукас розслабився і щиро посміхнувся. І загарчав що було сил:

– Гей ви, іржаві залізні покидьки! Ворушіть своїми скрипучими дупами! Подача десерту за три хвилини!