Тіло Ніка Орача нерухомо лежало у дратівливо яскравому світлі поліційних ліхтарів. Крові було небагато, земля встигла всмоктати більшу частину. Але яскраво червоні плями на соковитій весняній траві виглядали моторошно.

— Це якийсь лютий крінж, — промимрив Олексій Пилипенко, піднімаючись від тіла.

— А українською? — похмуро подивився на нього начальник.

— Перепрошую, Сергію Петровичу. Щось тут не так. Розумієте? Наче це все якесь безглузде інсценування, а не сцена злочину.

— Це ти йому розкажи, — крізь зуби майор.

Але Олексій звик довіряти своїм відчуттям. За три роки після академії він встиг побачити багато крові, бруду й всілякого огидного лайна. І щось у цій справі змушувало його озиратися за плече у темряву, що терпляче спостерігала за ними, ховаючись між деревами поза колом ліхтарів криміналістів.

— Особу з’ясували?

— Документів немає, лише лист, підписаний… зараз: Нік Орач.

— Іноземець якийсь?

— Не можу в нього запитати.

— Пожартуй мені ще, гуморист мамчин, — вишкірився майор, дістаючи цигарку, — і завтра охоронятимеш біотуалет у парку. Пальчики на ножі були?

— Ні. І це, на справді, не зовсім ніж. Середньовічний стилет. Його вразили у саме серце, дуже точно й майстерно. Але головне те, що стилетом до нього був приколотий аркуш паперу, де каліграфічно виведено «666».

— Чортівня якась.

— Але ж цей чувак і писав всіляку чортівню, — знизав плечима Олексій.

— Тобто? Звідки знаєш?

— То я погуглив, хто такий Нік Орач, — терпляче зітхнув слідчий. — З’ясувалося, досить відомий український письменник. Був, точніше. Судячи з фоток в інтернеті, це він.

Майор уважніше придивився до тіла. Вбивство відомої людини — це завжди цікава справа. На ній можна побудувати подальшу кар’єру. Це якщо розкрити. А якщо ні… То це ціла купа лайна, від якого потім не відмитися.

— Що ще?

— Він писав горор, криваві детективи, а ще про вампірів і всіляку погань. Тож я й подумав, може, це… Як краще сказати?..

— Дідько, Пилипенко, якщо скажеш, що це вампіри його грохнули, я сам тебе, трясця, прикінчу!

— Ні, ви що, Сергію Петровичу! Я мав на увазі якихось схиблених шанувальників, фанатів, сталкерів. Може, помста за щось або ревнощі. Або псих, що в такий спосіб хоче прославитися. Ну от як убивця Леннона.

— Знаєш, Пилипенко, інколи я не знаю, навіщо тримаю тебе тут з усією твоєю дичиною. Де ти береш усі ці безглузді ідеї? Ти вживаєш? Завтра з ранку щоб пройшов позачерговий тест на наркотики, зрозуміло? Що кажуть криміналісти?

— А нічого. Слідів немає, чужих відбитків немає, містика якась.

Подув холодний вітер, і слідчий підняв блискавку куртки, нервово озираючись за коло світла. Там точно щось було, і це щось вичікувало, зачаїлося. В Олексія з’явилося відчуття, що хтось добряче з них знущається, і все це інсценування. Що цей Нік Орач зараз встане і прокричить:

— Бу! Як же ви, дурні, повелися!

Але тіло лежало нерухомо, нагадуючи, що їм варто займатися своєю справою. Слідчий про всяк випадок провів ліхтарем навкруги, але окрім команди криміналістів і патрульних біля машини нікого не побачив.

— Напишеш мені у рапорті про містику, і я тобі гарантую нову посаду. Десь у глушині карпатського села, зрозумів?

— Та ні, Сергію Петровичу, — виправдовувався Олексій. — Просто той лист — там якесь містичне оповідання було.

— Нехай спеціалісти ретельно перевірять і текст на підказки, і папір, все. Гаразд, якщо тут ловити вже нема чого, то решту покаже розтин. І опитування знайомих. Криміналісти закінчили? Можна забирати тіло?

— Тіло можете забирати, — тихо відповів невисокий худий старий, що незрозуміло звідки взявся, — а душу залиште. Вона тепер належить мені.

— Що? Ви хто такий взагалі? Як ви сюди потрапили? — обурився майор. — Мороз! Хто пустив цивільного на об’єкт?!

Старий жестом зупинив патрульного і повернувся до майора:

— Цей лист, там 666 слів кращого містичного оповідання для літературного конкурсу. За перемогу і славу автор запропонував мені свою безсмертну душу. Я лише забув попередити його, що слава прийде посмертно. Тож тіло забирайте, а душу залиште мені.

— Що за маячня?! В кайданки його, допитаємо у відділку!

— От же ж йолопи, — старий похитав головою. — І обіцяв же собі не кидати бісеру перед смертними. Ладно, хлопці, забудьте.

Він повернувся і пішов у темряву, за коло ліхтарів, кульгаючи на праву ногу.

— Ти все зрозумів, Пилипенко? — майор суворо подивився на слідчого. — Як заберуть тіло, пензлюй опитувати свідків і знайомих.

— Авжеж, Сергію Петровичу. Все ж краще, ніж тут на холоді тинятися.