Усе почалося з індички.

З цієї клятої «Запеченої індички за рецептом бабусі Доріс», яку Емі Вільямс виклала в себе в блозі минулого року. Начиненою стиглою айвою та соковитою журавлиною. З пюре з молодої картоплі та пастернаку на гарнір, а також із вершковою підливою з дикими шампіньйонами.

Це був справжній кулінарний шедевр, представлений за місяць до Дня подяки, що активно просувався на ринок і стрімко злетів у топ страв сезону.

Я й сам вирішив спробувати цю новинку, і не розчарувався. Усе було так збалансовано і чудово поєднувалося: соковите м’ясо індички з хрумкою золотистою скоринкою, ніжне пюре з легкими горіховими нотками та бездоганний густий соус із золотистими кубиками обсмажених грибів.

У начинці відчувалася щедра щіпка мускатного горіха, ледь помітний дотик часнику і терпкі ноти лаврового листа. Вона просочувала індичку, надаючи ніжному філе вишуканої карамельної насолоди, приємної кислинки та виняткової соковитості.

До цієї страви рекомендувалося подавати сухий яблучний сидр, і це теж було вдалим вибором, підтримуючи фруктову гаму основної страви та освіжаючи рецептори після обволікувального соусу.

Я навіть поставив цьому рецепту 5* з 5 із короткою хвалебною рецензією, а мене нечасто можна вразити чимось із традиційної кухні.

Власне, саме тоді й почалися проблеми.

Протягом останніх п’яти років ім’я Майкла Тернера заслужено очолювало список найпопулярніших фудблогерів. Усі знали, що я найкращий у цій сфері та що мої рецепти завжди є витворами мистецтва, що ґрунтуються на останніх досягненнях кулінарної науки.

– Плюс чайну ложечку домашньої магії, – любив я пожартувати, даючи інтерв’ю за часів, коли мені ще було смішно і хотілося жартувати.

Коли мільйони моїх передплатників та безліч нагород за найкреативніші нові страви допомагали мені витати над землею, сповнювали мене гордості й надавали сил творити, надихали на нові сміливі рішення та неординарні гастрономічні успіхи.

Поки на першому рядку рейтингу не опинилося ім’я Емі Вільямс.

Як?! Я не міг повірити. Ця вискочка, як вона змогла? Як вона посміла? Що в ній такого, щоб випередити мене в рейтингу? Мене!

Зрозумійте правильно, я не сноб, який запишався і має ображене «его», хоча так і може здатися деяким критикам. Створювані мною страви справді досконалі. Вони продумані, прораховані, відчуті емоційно до останньої крихти.

Багато хто вважає мій підхід холодним та бездушним. Це неправда. Я вкладаю у свої рецепти всю душу, всі свої знання, всього себе. Просто я не називаю їх мімімішними іменами з псевдосімейними цінностями, не прикрашаю свій блог сердечками, квіточками та вензельками, як це робить Емі.

Але, можливо, саме ця душевність і відсилання до традиційних домашніх застіль і є тим, що залучає дедалі більше аудиторії до її блогу?

Тому «Мамин улюблений грушевий пиріг зі збитими вершками та апельсиновою цедрою» швидко злетів у топ категорії десертів та солодощів.

А «Сільське рагу з телятини з весняними овочами та свіжою зеленню» просто підірвало кулінарний ринок. За ним пішли «Смажена картопля по-домашньому з хрумким беконом і солодкою цибулею», «Копчений лосось за татовим рецептом, на дубових дровах, з ароматним кропом» і ціла низка подібних новинок, що закріплюють Міс Вільямс у званні найзатребуванішого фуд-дизайнера нашого часу.

Ті, що залишають Майклу Тернеру почесне друге місце невдахи, чиї найкращі дні давно минули. І чий кулінарний талант тьмяніє у променях нової зірки, яка змінила усталене співвідношення сил.

Я навіть намагався також грати на цій території. І моя «Качка по-пекінськи від дідуся Чена, з медово-устричним соусом та імбирними чипсами» навіть отримала досить багато схвальних відгуків. Але й критики із відвертим негативом теж не бракувало. Мене звинувачували в неавтентичності рецепта, спробах імітувати класичну азійську кухню. Ба більше – у повторенні стилю Емі.

Що ж виходить? Тепер будь-які страви, які повертають до традицій, порівнюватимуть із новою лідеркою цієї індустрії? Приписуючи їй авторство та ексклюзив на відродження старовинних страв у сучасній високій кухні? Це несправедливо.

Я мізкував, як мені повернути втрачене перше місце на вершині гастрономічного марнославства. Я втілював у життя найінноваційніші кухарські фантазії, я розширяв межі смаків та ароматів, представляв ринку нові палітри текстур.

Я незмінно отримував приємні відгуки від професіоналів, але… серця пересічних споживачів залишалися на боці Емі Вільямс та її милих простих страв у гарній маркетинговій обгортці з теплих затишних епітетів.

І якби справа була лише в рейтингу, що змінився, і моїй ураженій гордості, розтоптаному самолюбстві та ностальгії за часом, коли весь світ кулінарії схилявся перед кожним моїм новим рецептом. Але проблема була в щорічному фуд-батлі, до якого залишався ледь не місяць.

І за минулий рік список учасників змінився. Зазвичай у прямому ефірі троє найпопулярніших фуд-дизайнерів готували щось на власний розсуд, щоб здивувати та підкорити шлунки семи досвідчених суддів, а мільйони глядачів буквально зазирали останнім у рота.

Як ви розумієте, Клара Адамс цього року не братиме участі, тому що трійку найсильніших нині представляють Емі Вільямс, ваш непокірний слуга і, звичайно ж, цей задавака Теодор Бельмонт.

Я не боявся конкуренції з боку Тедді, він любив яскраві зовнішні ефекти та прикрашання, але ніколи не міг доопрацювати нюанси поєднань смаків і тонкощів текстур. Як художник, він намагався перенести свій естетизм на стіл простих споживачів. У підсумку його страви були гарними, але на смак, немов жувати «Мону Лізу» да Вінчі або лизати «Чорний Квадрат» Малевича.

Але ось програти цій Міс-Домашня-Кухня я боявся. Чесно. Я навіть не уявляв, що вона може приготувати для свого першого публічного кулінарного поєдинку. І, відповідно, не розумів, чим мені намагатися побити її чергову «Тухлятину тітки Бетсі».

Було майже очевидно, що вона презентуватиме нову страву, начебто відриту в сімейній книзі рецептів, що передається від прабабусі мами сестри її двоюрідного племінника по батьківській лінії. Із соусом із сумнівних близьких родинних зв’язків.

Ні, вибачте, я не справедливий до Емі. Вона розумна. І вона талановита. До неї нікому не вдавалося посунути мене з вершини кулінарного Олімпу. І я згоден, що її рецепти чудові. Якби я був неупередженим суддею, я б і сам поставив їм найвищий бал. Це мене й лякало.

Що її невигадливий пасторальний стиль підкорить суворі серця суддівської команди й мій титул багаторазового чемпіона щорічних змагань найкращих кухарів на очах мільйонів моїх шанувальників перейде до зухвалої новенької.

У мене було так багато ідей, але всі вони здавалися мені недостатньо сміливими або зводилися нанівець, коли я уявляв ту саму індичку, з якої все почалося.

Я подумки ставив перед суддями свій черговий шедевр, поруч із ним трикляту індичку, і чесно запитував себе, чи поб’ю я її. Після чого знову вирушав на кухню або у свою кулінарну майстерню шукати щось вражаюче, здатне допомогти мені утримати свій чемпіонський статус незмінним.

Можливо, в минулому імпровізація із сезонними овочами чи уловом дня дала б мені шанс повною мірою розкрити свої таланти. Я міг би перемогти її в техніці нарізування продуктів, у спритності процесу приготування. Я міг би зачарувати глядачок своєю харизмою, широкою усмішкою на вилицюватому обличчі, неперевершеною дотепністю і піднесеними манерами, щоб вони мліли від захоплення – який же він чарівний, цей шеф Тернер. Проте не зараз.

Час кулінарних конкурсів із живими продуктами давно канув у Лету. І говорити про імпровізації чи кулінарну техніку, коли вся їжа готується в 3D-варках, давно не актуально.

Я часто заздрю людям минулого, які могли працювати зі свіжими продуктами з магазину або фермерського ринку. Готувати добірні стейки з м’ясної лавки або свіжовиловлену рибу, доставлену прямо з рибальського ринку.

Приправляти їжу натуральними ароматними спеціями та прикрашати свіжими травами перед подачею. Готувати на відкритому вогні, відчувати, як шипить на пательні масло та як димиться м’ясо від швидкого обсмажування.

Усе це, звичайно, в далекому минулому.