Антон Ейне

Тонка синьо-жовта лінія між любов`ю та ненавистю

550

Ця книга про перші 100 днів з початку підступного нападу фашистської Росії на Україну. Але ця книга не про війну та битви. Вона про людей. Про наші почуття та емоції, переживання, страхи, біль, надію та любов.

Я почав писати цю книгу, коли всю ніч не міг спати через гучний гуркіт нашої ППО та вибухи неподалік, прислухаючись, чи не наближається бомбардування, чи не треба тікати у сховище задля порятунку дружини та сина. В ту ніч я зрозумів, що як письменник я маю стати голосом тих, чиї історії потрібно розповісти людям в цілому світі.

Я писав про те, що бачив та відчував. Про те, чим ділилися зі мною мої близькі та знайомі. Це стало хронікою, щоденником, сповіддю. Я писав наші історії для того, щоб увесь світ знав та розумів, через що нам довелося пройти. Для того, щоби весь світ прожив цю війну разом з нами – у будинках, що тремтять від вибухів, у холодних підвалах, паркінгах, бомбосховищах, станціях метро та руїнах міст, що палають. Для того, щоб увесь світ зазирнув у наші серця крізь рвані рани, що залишила в них назавжди ця жорстока війна.

Ви можете придбати різномовні версії цієї книги прямо на цьому веб-сайті або в інших магазинах на ваш вибір. Купуючи книгу на цьому сайті, ви можете завантажити вибраний формат і надіслати книгу на вашу електронну пошту.

Українська версія

$1.99
Купити

Російська версія

$1.99
Купити

Читати фрагмент

Не зовсім початок

Я почав писати цю книгу, не знаючи, чи зможу її закінчити. Розуміючи, що будь-якої хвилини може прилетіти клятий Іскандер або Калібр, і все це вже не матиме жодних значення й сенсу. Але сенс народжується десь глибоко всередині, у серці, сплавлений з кохання та ненависті. З бажання знищити ворогів та захистити від небезпеки тих, кого любиш.

Я почав писати цю книгу, коли всю ніч не міг спати від гучних гуркотів наших ППО та вибухів неподалік, прислухаючись, чи не наближаються вибухи, і чи не треба хапати дружину та сина й бігти стрімголов до більш захищеної зони ліфтового холу.

Я лежав на підлозі біля вхідних дверей, де ми спали щоночі з початку цієї безжальної війни, і раптом зрозумів, що знаю, що маю робити. Я повинен писати. Тому що можу, вмію та хочу. Тому що хтось повинен писати про цю війну, ділитися зі світом своїми почуттями та переживаннями, історіями різних людей, які опинилися в небезпеці чи важких ситуаціях під час цього кошмару наяву.

Це було на третю ніч. Перші три дні в мене був шок, майже ступор, наш світ руйнувався на очах, і все, що раніше було важливим, в одну мить перестало мати цінність. Світ змінився зі звуками вибухів і стрілянини, від яких ми прокинулися вночі 24-го лютого.

Навіть добре знаючи теорію п'яти стадій прийняття горя Елізабет Кюблер-Росс, я нічого не міг вдіяти зі своєю відмовою прийняти цю нову реальність. Я не розумів свого місця в ній. Я гадки не мав, як із цим далі жити.

Потім був «Руський воєнний корабль, іди нахуй!», який зачепив за живе своїм героїзмом та тонким почуттям гумору наших прикордонників. Потім я прочитав вірш Олександри Смілянської, складний, надривний і протестний. Трохи згодом у Твіттері натрапив на вірш Дженні Вільямс «Слава Україні», присвячений українським дітям у ці жорстокі часи війни. Це було дуже зворушливо, читати про таку складну тему в англомовної авторки, яка підтримує нас.

І щось у мені зламалося і прорвало. Наче ракета вдарила в греблю. Я лежав уночі, прокручуючи в голові новини та прочитані літературні реакції інших людей, аж раптом усвідомив, що в ці перші три дні я геть забув, що я сам письменник, поет і автор пісень.

У мене були інші пріоритети – гарантувати для моєї сім’ї якусь безпеку, зробити запаси їжі та води, роздобути готівку, зарядити павербанки, зібрати тривожну валізку, усвідомити жахіття, що твориться навколо, вирішити, що робити далі...

Мені було не до творчості, не до книг, пісень та віршів. Ми раптом різко опустилися на самісінький низ найпершої сходинки піраміди Маслоу. Ми просто уперлися в її основу, у фундамент, у дно, і могли думати лише про виживання. Я був батьком, чоловіком, сином, братом, але аж ніяк не автором.

Я не міг заснути від гуркоту пострілів і вибухів, але ще більше сон проганяв мозок, що розігнався. Є в мене така нездорова особливість. Варто мені почати вночі писати щось в уяві, і мій мозок набирає обертів, накидається на завдання, і про сон уже можна забути.

Так і сталося, коли я почав писати «Руський маленький солдат». Вийшло складно та прямолінійно, але я був задоволений. Усю ніч намагався утримати всі варіанти строф у голові, щоб не розбудити сина та дружину, а вранці побіг за лептопом, щоб записати все.

Під ранок я зрозумів, що хочу написати книгу про цю війну. До біса відкласти всю свою фантастику, фентезі, і свого Ісуса, рок-зірку, яких повинен був готувати до публікації. Тепер значення мала лише війна. І я відчував у собі потребу виплеснути власні емоції, почуття та переживання на сторінки книги. Допомогти іншим людям розповісти їхні історії, донести їх до читачів у всьому світі.

Це означало, що з першої стадії заперечення я одразу перескочив на п’яту – прийняття. Хоча гнів нікуди не подівся й досі. Але справжній я повернувся, відсунувши набік налякану істоту, що згорнулася на килимку біля дверей.

Цей я зі співчуттям погладив істоту і тихо обнадійливо прошепотів їй, що тепер усе добре. Тепер зрозуміло, що робити. Те, що в мене добре виходить. Писати. Викликати в людях небайдужість. Знаходити розуміння та відгук. Істота перестала скиглити, підвелася з килимка, обтрусилася і тихо прогарчала:

– Гаразд, тварюки. Слова – це та зброя, якою я володію майстерно. І я не буду спати й жерти, але я зроблю все можливе, щоб мої слова ще довго стояли вам кісткою в горлі.

Закінчився чотирнадцятий день цієї кривавої безглуздої війни. Зараз я сиджу у Львові, де не чутно стрілянини та вибухів, як було в Києві. Мій син тихо сопе поруч у ліжку. У мене сьогодні було чергове інтерв’ю, цього разу з канадським кабельним телебаченням. Купа листування та координації. Дуже втомився. Я б зараз випив. Кілька ковтків віскі. Але алкоголь взагалі не продається, а, їдучи з дому, я не прихопив із собою нічого зі своїх запасів. Були інші пріоритети. Але я не шкодую і не скаржуся. У мене є дах над головою, мені тепло, я поїв. У мільйонів українців сьогодні всього цього немає.

Тому мені залишається тихенько закрити свій комп’ютер і постаратися відіспатися після важкої дороги та нестачі сну за останні два тижні. А вам поки що залишу почитати про маленького руського солдата.

Руський маленький солдат

Руський воєнний корабль порт приписки змінив,
Нахуй маршрут свій проклав від чужих берегів.
Руський маленький солдат, що ти тут загубив?
Ти на землі наших пращурів, наших батьків.

Після весни, що розлилася кров'ю в Криму,
Довгої муки Донбасу та пролитих сліз,
Руський маленький солдате, ото не збагну –
Що загубив ти тут, хлопче, бодай тебе біс?

Ти мені зроду не брат і не друг, ти – чужак.
Ховаєш під маскою гідність, совість і суть.
Нині ти ворог мені, ти скажений хижак.
Тож ні за цапову душу погинеш ти тут.

Думав, ми хлібом та сіллю вітаєм катів?
Тих, що стріляють із Градів у наших дітей?
Руський маленький солдат, орки йдуть до чортів –
Пекло вже кличе непроханих лютих гостей.

Стій, зачекай, не вбивай! Бо це злочин та гріх.
Втім якщо сядеш в свій танк, то вже хочеш чи ні,
«Теплий» привіт Джавелінів чекає вас всіх.
Та чорнозему обійми, безвічні, міцні.

Помсти вогнем залита змерзла рілля.
Смерть розпочала жнива, щоб отримати всіх.
Руський маленький солдате, це наша земля!
Нам не потрібно насіння в кишенях твоїх.

Вибухи рвали світанок мов проклятий грім.
Лютий був чорний від крові розірваних мрій.
Руський маленький солдате, вертайся в свій дім
Знову до мами та тата, цілий, живий.

Сімдесят років земля ця не знала війни.
Мирна блакить над пшеницею в щедрих полях.
Якщо ти справді людина, то кинь, відступи,
Може колись і пробачимо кров на руках.

Замість любові ненависть у грудях палає.
Прагну я серце відкрити, а там лише лід.
Руський маленький солдате, додому рушай.
Скинеш царя – повертайся, як мирний сусід.

Самісінький початок

Пам’ятаю, коли народився мій син, мені принесли його і виклали на груди. Шкіра до шкіри. Великий пакунок із маленьким щастям усередині. Я обіймав цю крихітну людинку і лагідно шепотів їй всілякі ніжності.

Ми привітались і познайомились. Я розповідав сину, що в нього найкраща мама і що вона його дуже любить. І що я дуже люблю його маму і його самого. Що, хоча ми з ним тільки щойно познайомилися, але я знаю, що любитиму його все своє життя.

Я розповідав йому про цей новий для нього великий дивовижний світ, який йому ще треба пізнати. Як у ньому багато гарного та цікавого. Що ми покажемо йому цей світ, і він також полюбить його, як і ми з його матусею.

З перших же хвилин я намагався розмовляти із сином, як із дорослим: відкрито, чесно, по-чоловічому відверто. Довелося зізнатися йому, що цей світ не завжди такий уже й добрий і привітний, але йому не варто хвилюватися, адже ми з його мамою подбаємо про нього. Я говорив йому, що оберігатиму його від усіх бід, бо для цього й потрібен тато.

Я обіцяв навчити його бути сильним, добрим, справедливим. Навчити всього, що я сам умію, чи всього, чого він сам захоче. Це був такий милий діалог батька із сином, і відтоді я намагаюся завжди говорити йому правду, навіть якщо ця правда складна і неприємна.

І в перші ж ночі війни я зрозумів, що підвів сина. Що я не дотримав свого слова. Що я не знаю, як мені його стримати. Як мені вберегти свого малюка від ракет і бомб, що падають із неба? Від ворожих літаків, танків і гармат?

Я згадував рядки зі старої пісні Стінга, і теж думав про те, як мені захистити мого малюка. І я розумів, що колесо часу зробило повне коло. І всі страхи Другої Світової та холодної війни повернулися. Ми знову боїмося за своїх дітей, неспроможні захистити від небезпеки, що їм загрожує. Можна взяти в руки автомат і йти вбивати проклятих окупантів, але цим ти не можеш захистити сім’ю від влучання ракети у твій дім.

Я обіймав сина, поки він спав на підлозі біля вхідних дверей між опорними бетонними колонами, здатними хоч трохи прикрити нас від небезпеки. Я відчував його сонне тепло, тендітність і беззахисність. Клубок у горлі від безсилля та нездатності захистити його від цього жаху. Живіт зведений судомою від страху за дитину та дружину.

У такі моменти розумієш, що зробиш заради них усе. Підеш на будь-що. Розумієш, що обійми не можуть захистити сина, але не можеш відпустити руки, чіпляєшся за почуття турботи, кохання, близькості, за уявне відчуття захисту.

Лежиш у нічній тиші, чуєш десь далеко гуркіт вибуху і ловиш себе на тому, що радієш, що це не тут. І та тремтлива істота всередині тихо дякує якимсь вищим силам, що ракета пролетіла повз.

Відразу стає соромно за себе і цю жалюгідну істоту всередині, бо розумієш, що ця ракета десь вибухнула. Десь, де також мирно сплять маленькі діти. Або спали… І думаєш, хоч би не там, де живуть близькі та рідні. Але ця думка теж видається зрадливою, боягузливою і негідною, бо там, де щойно вибухнуло, теж чиїсь рідні та близькі.

Стискаєш зуби, до болю, до скрипу, намагаєшся дихати спокійніше, стараючись приборкати панічну атаку і сором за власне полегшення від того, що вибухи на відстані, не тут, не надто близько. Стискаєш кулаки до хрускоту, поки нігті не впиваються в шкіру, а сам дивишся на сина в напівтемряві, слухаєш його розмірене дихання.

Пам’ятаю, в універі на воєнці наш майор пояснював нам, що якщо ціль на екрані радара маленька і швидко наближається до центру, то це ракета, яку випустили в нашу РЛС. Вона наводиться за нашим же сигналом. Отже, потрібно негайно вирубити живлення станції, вискочити надвір, відбігти якомога далі й упасти мордою в землю. І є шанс, що ракета втратить сигнал і потрапить у сусідню РЛС.

Приблизно те саме мерзенне відчуття було і при звуках роботи ППО та вибухів десь поряд. Тільки не сюди, тільки не сюди. Тільки не мій син. Будь ласка.

Я ніколи не був релігійним, але в такі моменти навіть трохи шкодував про це. Наскільки простіше було б віддано молитися, сподіваючись на те, що хтось великий, мудрий і всемогутній захистить твою дитину від ракет, що летять.

Але, читаючи новини про всіх жертв цієї кривавої війни, про загиблих і поранених дітей, одразу ж тверезієш і ставиш правильні запитання. Якого ж дідька тоді цей хтось мудрий і всемогутній допускає такі звірства? Чому Він не захистив і не вберіг уже десятки, сотні дітей? І розумієш, добре, що ніколи не вірив у всю цю релігійну маячню. І єдине, у що варто зараз вірити – це захист нашої ППО та досить мала статистична ймовірність влучання саме сюди саме зараз.

І знову в пам’яті спливли слова Стінга з тієї ж пісні. Тому що, здається, що зараз єдине, що може врятувати всіх нас – це якщо тільки росіяни теж люблять своїх дітей. Але я багато разів бував у Росії по роботі. Я знаю там багатьох людей, хороших і добрих людей. І я знаю, що вони люблять своїх дітей, так само як і ми.

Але тоді чому ж вони байдуже і покірно мовчать, коли їхній божевільний президент відправляє армію бомбардувати наші міста та наших дітей? Чому життя наших дітей для них менш цінні? Чому вони дозволяють відправляти на цю війну своїх синів, на яких тут чекає безславна жахлива смерть?

Минуло два тижні цієї безглуздої війни, і одних лише вбитих російських хлопців уже налічується понад 12 000. А з пораненими та полоненими це десятки тисяч. То чи люблять росіяни своїх дітей? Відповідь на це запитання могла б покласти край кровопролиттю.

Якби батьки, сім’ї та друзі всіх убитих, поранених та полонених російських солдатів вийшли з протестом на вулиці своїх міст, то це був би натовп із сотні тисяч людей. Натовп, який не могли б спинити ані поліція, ані армія.

Ми знаємо, як це. Коли у 2013-му наш колишній президент-зрадник Янукович несподівано відмовився підписувати договір про асоціацію з ЄС, студенти вийшли на Майдан Незалежності мітингувати. А «Беркут» почав їх лупцювати. Уся країна побачила по телебаченню, що поліція б’є дітей, вже того ж вечора весь центр Києва був заповнений обуреною масою українців. Понад мільйон людей, які вирішили зупинити свавілля злочинної влади.

Почалося протистояння з поліцією, стрілянина, вуличні бої. Люди з усієї країни стікалися до Києва, щоб приєднатися до протесту та боротьби за свою свободу. І кожна жорстока дія влади викликала новий приплив обурення та нові напливи протестувальників.

Було багато жертв. Побиття, обезголовлення, тортури, розстріли. Силовики добивали поранених. На дахах були снайпери, які відстрілювали людей. Були згорілі живцем. Була Небесна Сотня, яка стала національним символом героїзму для всієї України. Яка купила ціною власних життів майбутнє країни. Була Революція Гідності.

Тож невже тисячі, десятки тисяч життів російських хлопців не варті того, щоб їхні близькі вийшли на вулиці й гнівною хвилею змели свою злочинну владу? Якщо не заради співчуття до наших дітей, які перебувають під обстрілом їхньої армії, то заради любові до власних?

Чи страх і покірність у них сильніші за любов до власних синів? Я просто не можу цього уявити. Не можу в це повірити. Не можу це прийняти та не можу пробачити.

Заперечення

Двадцать второго июня ровно в четыре часа
Киев бомбили, нам объявили, что началася война.

Усі дорослі з дитинства пам’ятають цю пісню про початок Великої Вітчизняної Війни, як і виступ Молотова по радіо. І ми жили з упевненістю, що подібне не може повторитися. Не у двадцять першому столітті. Ніколи більше. Ми назавжди позбулися коричневої чуми фашизму. І жахи тієї війни назавжди залишились у минулому.

Пам’ятаю розповіді дідуся про те, як він пройшов усю війну і закінчив її у Європі. Пам’ятаю розповіді бабусі про те, як усю її родину розстріляли в Бабиному Яру, і вона дивом уціліла. Мені завжди здавалося, що ці звірства не можуть повторитись у наш цивілізований час. У сучасній європейській країні. Що ми повинні пам’ятати, поважати, дякувати тим, хто зупинив той кошмар. Але чекати повторення фашистської навали? Це здавалося немислимим.

До ранку 24-го лютого 2022 року. Коли о четвертій з копійками ми прокинулися від потужних вибухів і пострілів, що розірвали нічну тишу. У Києві. Здавалося, цього не може бути. У Києві? Через 80 років? Маячня, так?

Це здавалося таким же нереальним, як прокинутися від того, що на Землю вдерлися інопланетяни. Я писав про це у своїх оповіданнях, але я не міг уявити, що вторгнення може бути в наш час. І що цими чужинцями, прибульцями можуть виявитися наші сусіди.

У часи Радянського Союзу насаджувалась штучна теорія братніх народів, і пропагандистська машина Путіна останні півтора десятка років активно використовувала це поняття у своїй риториці. Після Криму та Донбасу, а особливо після початку нинішньої війни з нашого боку стала популярною позиція, що ми ніколи й не були братніми народами.

Особисто я вважаю, що будь-які подібні абсолютистські твердження є проявом фанатизму та вузькості мислення. Називати наші народи братніми досить дивно, з урахуванням того, що населення Росії стає дедалі азійським та мусульманським. Про ідеологічне братство говорити теж несерйозно.

Але, об’єктивно, ми маємо спільне коріння ще з часів Київської Русі, і ми постійно змішувалися, особливо в прикордонних зонах. У мене теж вистачає родичів у Росії, і цілком імовірно, що серед убитих, поранених, полонених чи поки що живих окупантів можуть виявитися мої троюрідні племінники чи ще якась далека рідня.

Україна межує на суші з Польщею, Словаччиною, Білоруссю, Румунією, Угорщиною та Молдовою. І в усіх прикордонних регіонах люди з покоління в покоління одружувалися, мігрували, змішували кров та мови. Чи робить це братами нас усіх? Не думаю. Але робить добрими сусідами, родичами та друзями. Робить нас цивілізованими мирними народами, які поважають одне одного.

Мені доводилося бувати і в Польщі, і в Словаччині, і в Румунії, і в Угорщині, і в Білорусі. І лише в Молдові не був, хіба що проїздом. І в усіх цих країнах я завжди бачив багато доброзичливості, щирості, взаємної поваги та привітності. Косо могли подивитися лише тоді, коли вважали, що я росіянин.

І мені б ніколи не спало на думку, що будь-яка із сусідніх країн могла б напасти на Україну. Почати руйнувати наші міста ракетними ударами, влаштовувати килимові бомбардування житлових масивів некерованими авіаційними бомбами, вбивати наших дітей, ґвалтувати жінок та мародерити.

Виявилося, що одна з країн цілком могла. Навіть дві, бо Білорусь не лише вступила в змову з Росією, дозволивши напасти на Україну зі своєї території, але ще й готує ґрунт для приєднання до вторгнення, з огляду на сьогоднішні новини після перемовин Лукашенка та Путіна.

Тепер у них нова пропагандистська фішка. Виявляється, цей мерзенний лицемір Лукашенко показав Путіну карту, на якій видно, що Україна готувала вторгнення в Білорусь. І саме тому Росія напала на Україну. Я сміявся б до сліз із такої примітивної логіки та незграбно приготованих фейків, якби нам не загрожувало ще одне вторгнення. Можливо, цієї ночі чи завтра. Або навіть сьогодні.

Я все ще озираюсь на два тижні тому, на перший день війни, і розумію, що невіра і неприйняття все ще не минули. І щодня доводиться ловити себе на думці, що я не готовий прийняти цей новий світ, що змінився. Що хочеться прокинутися вранці та дізнатися, що це був просто поганий сон, дуже реалістичний нічний кошмар.

Але тепер ми живемо в цьому кошмарі. Виживаємо. У реальності, яку хочеться заперечувати. У реальності, яка викликає гнів. Цей когнітивний дисонанс розриває нас зсередини, і, коли ми переможемо і розмажемо рашистських покидьків, багатьом з нас доведеться довго відновлювати душевне здоров’я.

Дорослим і дітям, які втратили у цій жорстокій війні близьких людей, свої будинки, спокій та сон, віру, цнотливість чи дитинство. Ми переможемо, але травма надовго залишиться в усієї нації та й у всього цивілізованого світу, якщо вже на те пішло.

Ми зіткнулися з рівнем агресії та терору, про які не замислювалися протягом останніх вісімдесяти років. Вважаючи, що ми як вид переросли це, а політичні механізми сучасного суспільства не допустять повторення кривавої історії та повернення фашизму.

Виявилося, ми всі були не готові до такого божевілля, нас заскочили зненацька, мирно сплячими в оманливій безпеці теплих м’яких ліжок. Наше пробудження було брутальним і болісним, але тепер наші очі відкриті, і ми розуміємо, що боротьба з новою кремлівською чумою – це справа всього світу, а не лише народу України.

Бий або біжи!

Упорскування адреналіну в разі небезпеки викликає у нас найпростішу реакцію – бий або біжи. Одних початок війни зустрів припливом гормонів, що змусило кинути все і йти добровольцями бити фашистських гадів. А інші отримали свою порцію адреналіну та норадреналіну, щоб схопити дітей та відвезти їх подалі, у безпечне місце.

Наша далека родичка дивом встигла виїхати поїздом з обложеного Маріуполя, поки там не почалося справжнє пекло. Сьогодні в новинах писали, що російські терористи вбили там уже понад півтори тисячі людей, мирного населення.

Брат дружини першого ж вечора, щойно дістався додому, посадив у машину своїх дружину та дітей і рвонув на західну Україну, прямо вночі. Їхній будинок знаходиться в Гостомелі, поряд із Бучею. І вже наступного дня бої точилися біля їхнього будинку. Їхній житловий комплекс захопили окупанти, які влаштували там стрілянину, відбирали машини в населення, мародерили.

Днями в їхній будинок влучив снаряд із танка. Жінка з вікна сварилася на окупантів, які поводилися свавільно, танк розвернув башту, підняв гармату і майже в упор прямим наведенням вистрілив у неї.

Терористи захопили будинок, повиганяли з квартир деяких мешканців, заселилися самі, продовжують мародерство і свавілля. На верхніх поверхах влаштували базу, бо там хороший огляд і точки обстрілу.

Наша племінниця зі своєю мамою жили в Ірпені, і війна застала їх удома. Більше ніж тиждень вони ховалися у підвалі разом з іншими мешканцями багатоквартирного будинку. Спочатку в укриття спускалося понад тридцять осіб, але деякі сім’ї ризикували спробувати виїхати з району бойових дій. У результаті тих, хто ховався, залишилося близько півтора десятка.

Їжі було мало, і люди ділилися одне з одним тим, що було. Часом не виходили з підвалу цілодобово, коли навколо гриміли постріли, літали літаки, їздили танки. Поки будинок розривали вибухи, а людей ридання.

Коли все затихало, вони ризикували піднятися додому, сходити в туалет, швидко помитися, схопити щось із продуктів, а якщо пощастить, то навіть швидко приготувати гарячу їжу. А потім знову ховатися в підвалі з поновленням боїв.

Продукти у них закінчувалися, а постачання продовольства в Ірпінь не передбачалося. Уся родина хвилювалася за них, але не було жодної можливості потрапити туди, щоб вивезти їх із району активних бойових дій. Ми зв’язалися з волонтерами, які збиралися туди прориватися з партією провізії. Дали адресу й контакти наших рідних і просили, якщо буде затишшя, вивезти їх до нас у Київ.

Волонтери пообіцяли постаратися доправити їм їжу, а щодо евакуації сказали, що буде видно з огляду на ситуацію. Якщо буде хоч найменший ризик, то не будуть вивозити, бо в підвалі безпечніше, ніж прориватися під обстрілом.

Наших рідних тоді так і не змогли вивезти через бойові дії, що посилилися в тому районі. З трьох сторін було підірвано мости, а деякі напрямки навколо Ірпеня захоплено. Бої в Ірпені, Бучі та Гостомелі в ті дні були жорстокі, і ситуація змінювалася постійно. Бракувало інформації про те, чи є безпечні маршрути, чи всі під’їзди під контролем окупантів.

Через кілька безнадійно нервових днів ми з радістю дізналися, що знайшлися люди, які героїчно прорвалися в Ірпінь і вивезли їх у Київ. Ще за кілька днів ми наважилися евакуювати сім’ї з Києва та взяли їх із собою на західну Україну. Але це було пізніше, і про це я розповім далі. А поки що продовжу розповіді про інших людей, які вирішили втекти від небезпек війни.

Наші друзі в перший же день війни поїхали на дачу, оскільки всі чекали нападу на Київ. Наполегливо кликали нас із собою, але ми вперто відмовлялися, бо будинок у нас монолітно-каркасний, багато міцних бетонних колон, що дають непогане укриття, нехай не від прямого влучання, однак від уламків та вибухової хвилі точно.

А на дачі? Стіни з цегли, пінопласту та незрозуміло чого? Ну, підвал із якогось крихкого бетону, окей, і що потім? Жити там, не вилазячи з холодного сирого підвалу? Взимку? Без можливості купити бодай щось? З маленькою дитиною? Ідея була заманливою, проте ми зважили всі ризики, і вирішили, що залишатися в Києві все ж таки безпечніше.

Дачі в нас із друзями поряд. Навіть не через паркан – ми прибрали його, щоб ходити один до одного в гості. І друзі продовжували кликати нас на дачу. Проблема була в іншому – протягом наступних кількох днів стало зрозуміло, що бої наближаються до Києва. І наближалися вони саме зі сторони Гостомеля, Бучі, Ірпеня та Ворзеля. А дача була розташована саме за ними. І проїхати там уже було неможливо.

Я вже писав, що три мости були висаджені в повітря, і навіть не уявляю, які дороги туди й звідти ще залишалися цілими. Але незабаром стало зрозуміло, що бої рухалися й у сторону дачі.

Тож уже за кілька днів після того, як наші друзі приїхали на дачу, у них зникла електрика. І її так і не полагодили. Без електрики в людей було відключено холодильники та морозилки, тож запаси їжі постраждали. Майже у всіх жителів селища вода надходила зі свердловин, а без електрики не працювали насоси. На все селище було два-три колодязі, які всіх і рятували. Один із них якраз між нашими ділянками, тож друзі розповідали нам, як вручну підіймати воду відрами та роздавали іншим жителям селища.

Без електрики в деяких будинках зникло опалення, а в лютому в Україні дуже холодно. І лише ті, у кого опалення було газове чи дров’яне, могли підтримувати тепло. А ще без електрики в усіх швидко розрядилися телефони. І не було нормального інтернету, тільки ледь живий мобільний інтернет, який там дуже слабко ловить.

На щастя, у нас на дачі лежав заряджений потужний павербанк, який став у пригоді друзям, а заодно і запаси їжі, які у нас там можна було знайти. І хоча ми не з’являлися на дачі з початку осені, але їжі та господарчих товарів там залишалося достатньо. І було приємно знати, що вони там допоможуть комусь пережити це жахіття.

Маленька дрібничка, яка досі не залишає мене байдужим. Неабияку радість у друзів викликала відкрита пів року тому пачка меленої кави, яку вони знайшли в холодильнику. Те, що ще тиждень тому здавалося непотрібним і безглуздим, у воєнний час нестачі раптово набуло нової цінності.

Одного ранку їх розбудив чи то вибух, чи то постріл, настільки близький і потужний, що всі миттєво підскочили. Наша подруга одним ривком схопила доньку та буквально застрибнула в льох.

Залпи поруч лунали з такою інтенсивністю та гуркотом, що їм здавалося, що зараз накриє і їх, зрівняє із землею разом із будинком та підвалом, у який вони залізли. Але поступово з огляду на звук стало зрозуміло, що б’ють не по них, і це щось великокаліберне стріляє дуже близько з ними, мабуть, у сторону Бучі та Ірпеня. Можливо, кудись за Ворзелем.

Над ними постійно пролітали ланки рашистських гелікоптерів, проносилися бойові літаки. Час від часу хмари проривали крилаті ракети й нестримно неслися до своїх цілей.

Ракети спочатку лякали, вони летіли низько, і здавалося, що зараз ударять прямо в них. Було страшно, коли ворожі гелікоптери починали кружляти над селищем, просто над ними. І було незрозуміло, чи почнуть вони обстрілювати мирні будинки з кулеметів, чи запустять ракети, чи не витрачатимуть боєприпаси.

З початку боїв у Гостомелі вони постійно чули сильні вибухи. Спочатку ховалися при кожному гуркоті, але потім зрозуміли, що це досить далеко, і можна не пригинатися, не падати на землю і не бігти в підвал.

У наших друзів маленька донечка – чарівна та весела шестирічна дівчинка. Коли весь цей кошмар навалився на них, їй навіть сподобалося тікати та ховатися у льох. Для неї це було веселою грою.

Батьки запитали, чи вона розуміє, для чого потрібно ховатися, і вона відповіла їм:

– Так, звісно, щоб ракета не впала на голову, а то буде ґуля.

Ще через кілька днів бої дійшли до їхнього селища, а на греблі біля озера з’явилися російські танки. Якщо до того вони постійно чули недалеко постріли, вибухи, перестрілки, гуркіт літаків і дзижчання дронів, то тепер стріляли прямо в них під носом.

Найстрашніші дні почалися, коли стало зрозуміло, що вся територія навколо захоплена ворожими військами, і всюди було повно бронетехніки та солдатів. Це позбавляло спокою та сну.

Укриття в льоху перестали бути веселою грою та стали питанням виживання. Прилетіти могло будь-якої миті звідки завгодно. Крім того, всі місцеві жителі розуміли, що окупанти голодні та озвірілі. Усі вже читали в новинах, що їм видали пайків на кілька днів, та й ті давно прострочені, ще 2016-го.

Тому всі побоювалися жорстокого мародерства, розуміли, що можуть почати ходити по дворах та відбирати у жителів їжу, як ці тварюки роблять по всій країні. На щастя, будинок наших друзів посеред селища, і їм не довелося зіткнутися з подібним. Що відбувалося на краю, поряд із місцем дислокації ворожих військ, ми дізнаємося від сусідів після війни. Сподіваюся, буде в кого дізнатися.

Одного дня я написав другові, щоб передав цим виродкам, що якщо щось прилетить і вони зіпсують мені газон, я приїду і засуну їм у дупи їхні кляті Гради. У відповідь отримав кілька смайликів. Коли хтось живе в якомусь колі пекла, трохи позитивних емоцій точно не будуть зайві.

Коли бої стали інтенсивнішими, місяць якраз ішов на спад, а світла навколо так і не було, у темному небі регулярно горіли вогняні хвости ракет від Градів. Немов злісні комети, провісники Армагеддону, що наближається.

У порівнянні зі стрімкими балістичними ракетами, вони, здавалося, летіли повільно, немов у кіно, в уповільненій зйомці, прокреслюючи свої смертельні траєкторії до цілей. Окреслене вогняними шлейфами небо освітлювало все навколо похмурими вогняними спалахами, вселяючи страх. А що як після точки перегину ця мерзота поверне прямо сюди?

Наша подруга каже, що найстрашнішим були не ракети та вибухи. Справжній тваринний страх почав приходити з настанням уночі абсолютної темряви. Коли все довкола затихало.

Перед сном вони щовечора робили на веранді барикади, щоб, якщо рашисти прийдуть і почнуть стріляти по хаті, був час сховатися у льох. Або хоча б сховати кудись доньку.

А потім щоночі вона не могла спати, вслухаючись у моторошну, сповнену небезпек тишу. Здригаючись від страху при кожному звуку, скрипі, стукоті, шарудінню гравію. Не могла перестати думати про те, що буде, якщо ось прямо зараз прийдуть. Що вони зроблять з її маленькою донечкою? З нею самою? З чоловіком, з батьками? Чи страждатимуть вони, чи їх просто відразу вб’ють?

У певний момент цей страх став настільки сильним і всепоглинальним, що вона почала розуміти, що далі так не може. Не може захистити й уберегти свою дитину. Не може говорити їй, що все гаразд, що мама все контролює і може захистити її. Тоді стало зрозуміло, що потрібно вибиратися за першої ж нагоди.

Гаджети розрядилися, і друзі стали рідко виходити на зв’язок, а ми постійно хвилювалися, як вони там. Просили їх хоча б раз у день відписувати «ми норм», щоб ми знали, що все в порядку. Якщо таке виживання можна назвати «в порядку». Хоча, зізнаюся, при цьому ми все ж таки раділи, що самі не погодилися виїхати на дачу, попри всі вмовляння.

В одному з чатів моїй дружині Тані трапилося питання сусідів із нашого району Києва, чи немає у когось родичів у тому селі, що поряд із дачею. Ми відповіли, що є, але вже кілька днів вони не виходять на зв’язок. Дівчина у чаті відповіла, що в них теж там родичі, і вони збираються їх звідти визволяти. Готують броньований мікроавтобус, щоб їхати за ними.

Я дивувався. Який, на хрін, броньований мікроавтобус? А колеса? А гранати? А якщо наштовхнуться на танк? Як можна так ризикувати? З цими рашистськими покидьками, для яких немає нічого святого? У ці дні вони масово розстрілювали машини мирних жителів, біженців по всій околиці: в Ірпені, Бучі, Ворзелі. Розстрілювали машини з танкових кулеметів цілими сім’ями. Розстрілювали на вулицях. Ми дивилися новини та рвали на собі волосся від люті, жаху та обурення всіма цими нелюдськими проявами терору та безжалісності.

Я не впевнений, що хотів би ризикнути життям своєї сім’ї, прориваючись під вогнем цих мерзот. Але були ті, хто ризикнув. Одного дня бої в селищі були особливо важкі, і наші друзі сиділи в підвалі, поки навколо все гриміло, дзвеніло і тремтіло від вибухів та пострілів. А потім ворожі позиції накрило Градом, і все на певний час затихло.

У цей період затишшя деякі мешканці селища зібрали конвой з кількох машин, обклеїли табличками «ДІТИ» та вирішили виїжджати єдиною можливою дорогою. І натрапили на засідку російських окупантів, які боягузливо ховалися в кущах.

Попри написи «ДІТИ», ці фашисти зупинили та обстріляли колону. З однієї машини вийшов чоловік із піднятими руками. Його розстріляли на місці. І його дружину. І поранили ще одну жінку, яка закрила собою п’ятирічну дитину.

Свідки кажуть, що весь сюр ситуації був у тому, що потім довбаний бурят навіть просив вибачення у поранених жінок та осиротілої дитини:

– Ну вибач… Так вийшло.

Так вийшло, що на очах дитини російські кати розстріляли її батьків. Так вийшло... У пораненої жінки був шок, і вона почала кричати на бурята:

– І що, ти й нас зараз уб’єш?

– Ну шкода, що так вийшло, – повторив фашист. – У мене у самого син такого ж віку.

Але жінка не вгавала:

– Ти після всього збираєшся і нас тут розстріляти, так?!

У результаті командир окупантів сказав відпустити їх, наказав їм повертатися та йти вздовж траси й не звертати, інакше розстріляють. Конвой не зміг прорватися. На щастя, наших друзів у тій колоні не було. Вони зрозуміли, що так, вирватися звідти було б правильно, залишатися небезпечно, але рипатися наосліп і нариватися на кулі…

А вчора ми з радістю дізналися, що вони все ж таки вирішили прорватися звідти до Києва, і їм це вдалося. Якоїсь миті їм зателефонували та повідомили про заплановану евакуацію з точкою збору у Ворзелі.

Жителі селища зійшлися на тому, що їхати безпосередньо через усі ворожі позиції, через п'ять-шість блокпостів рашистів – це надто небезпечно. І ризикнули виїжджати тією ж дорогою, де кілька днів до того розстріляли їхніх сусідів. Зібрався цілий караван машин, із білими прапорами та написами «ДІТИ».

Друзі поклали доньку на підлогу внизу ззаду, її мама закрила її собою зверху, щоб у разі небезпеки хоч якось захистити. Усю дорогу боялася навіть дихати, розуміючи, що будь-якої миті їх можуть розстріляти.

Шлях додому зайняв вісім виснажливих годин. Спочатку окупованою територією, якимись лише місцевим відомими доріжками через ліси та поля, потім вони змогли виїхати на трасу, контрольовану ЗСУ. І лише на українському блокпосту їх трохи відпустило напруження.

Хоча й там вони розуміли, що прилетіти туди може будь-якої миті. Бо довкола постійно продовжували стріляти. Стріляли наші, дуже близько, і могли отримати у відповідь, прямо по колоні біженців, яка евакуювалася.

Дорога через численні блокпости була довгою. На найбільшому блокпосту машини, що приїхали з окупованої території, перевіряли особливо ретельно, натомість одразу за постом волонтери принесли біженцям чай та каву, шоколад і печиво, щоб підтримати людей, які пройшли через тяжкі випробування.

Вдома вони намагалися хоч якось оговтатися, але й там теж виявилося неспокійно. Уночі прямо перед їхніми вікнами збили ракету. Друзі розуміли, що залишати доньку одну в кімнаті не можна, бо інша ракета наступної миті може потрапити вже в них. І тоді…

Вирішили їхати до Польщі. Наш друг відправив дружину з донькою поїздом, а сам повернувся додому. Сьогодні я зміг поговорити з ним, щоб він поділився своїми переживаннями від усієї цієї жахливої ескапади. А в нас трохи відлягло від серця, бо хоч би за них тепер не доведеться непокоїтися.

Але є ще багато тих, за кого потрібно. Їхні батьки залишилися на дачі, як і багато інших людей старшого покоління. Вони не готові залишати свої будинки окупантам. Діти й онуки в безпеці, і це для них найголовніше. Однак тікати вони не згодні.

Payment service accepts

Пошта, на яку Ви отримаєте книгу

Будь-ласка, вкажіть Вашу адресу електронної пошти. Книгу буде автоматично відправлено Вам після успішної оплати. Якщо Ви не надасте адресу електронної пошти, то буде лише можливість завантажити книгу після оплати.


перевірити дійсність вашої електронної пошти

Отримати книгу на пошту

Будь-ласка, вкажіть Вашу адресу електронної пошти, й ми одразу надішлемо обрану Вами книгу безкоштовно.


перевірте правильність написання імейлу

Дякуемо! Лист з усіма доступними форматами цієї книги надіслано на Ваш email!

Якщо Ви не отримали листа, про всяк випадок перевірте папку зі спамом. Якщо все ж таки щось пішло не так, напишіть на support@antoneine.com лист із датою та часом покупки, та вказівкою книги яку Ви купили.

Зачекайте кілька секунд,
поки ми надсилаємо пошту

Завантажити книгу в одному із форматів

.epub .mobi .pdf

Ви впевнені, що хочете закрити це вікно відправки книги на електронну пошту?

Якщо Ви не відправили книгу на Вашу електронну пошту, після закриття цього вікна Ви не зможете повернутися до цієї опції.


Так, я вже отримав книгу Ні, я ще не отримав книгу