Бути програмагом (Програмагія, книга 0.7)

۞۞۞

Зграя голодних вервольфів. Вони дивилися на мене, і їхні очі хижо виблискували. Зуби вискалені, з прочинених ротів виривалося нетерпляче нерівне дихання. Вони височіли наді мною, готуючись розірвати. Їх були сотні, вони оточили мене, і я почувався маленьким і слабким, беззахисним перед цим безжальним натовпом хижаків.

Так, стоп, зберися, Садж. Хіба це вервольфи? Лише молоді голодні вовченята. І не тобі досвідченому старому оркодаву їх боятися.

– Мене звати Магістр Саджар Ранддар, і я експерт з магічної безпеки. Мій друг декан Вінтерхарт попросив виступити перед вами з мотиваційною промовою про програмагію. І головною умовою було не лаятися. Гном мені в дупло, та жодних проблем!

Від сміху й усмішок стіна льоду розтанула, і вони були готові слухати мене далі. Жодна магія не зламає лід відчуження краще, ніж жарт, приправлений брудною оркською лайкою.

Тоді я працював у П'ятигранній Цитаделі Міністерства Оборони й відповідав за системи магбезпеки. Без удаваної скромності скажу, що мене справедливо вважали одним із найкращих програмагів Мерканської Імперії, тому саме мені довірили створення знаменитої непроникної Вогняної Стіни, що охороняє доступ до сховища найнебезпечніших артефактів.

Але от виступати перед глядачами я не вмів. Особливо перед студентами. Мотиваційний спікер із мене, відверто кажучи, як з огра балерина. Не сказати, що я боявся, виступаючи перед молоддю у великій потоковій аудиторії. Радше я не знав, про що мені говорити. Я підготував якусь промову, але вона здавалася мені пихатою і безглуздою. Тож вирішив імпровізувати, адже в програмуванні це виходило в мене найкраще – слухати свій внутрішній голос і діяти нестандартно.

– Ви всі зібралися тут тому, що вирішили присвятити своє життя вивченню програмагії. І ні, я не обмовився, саме все життя і саме вивченню. Адже всі ми, одного разу ступивши на цю стежку, змушені постійно вчитися. Коли я був молодим студентом із Хіндаха, мені здавалося, що ось зараз я все вивчу й одразу ж стану найкрутішим програмагом Імперії. Напишу якесь особливо хитромудре заклинання і розбагатію на цьому.

Стримані смішки підтвердили, що очікування моїх слухачів не дуже відрізнялися від моїх.

– Але ось минуло вже півтори сотні років, у мене посивіла борода, а я продовжую вчитися. Вивчаю нові мови програмування, нові рішення у сфері магічної безпеки. Конкурентні продукти, нові напрацювання, всілякі статті та дослідження, що дають мені змогу не просто залишатися одним із провідних спеціалістів у своїй сфері, а й допомагають мені не залишитися за бортом у цьому потоці магічної науки.

Я погладив свою сиву бороду, про яку щойно їм говорив, і продовжив, доки їхню увагу не змило тим самим швидкоплинним потоком магії.

– Вам усім доведеться багато років учитися і суворо гарувати, поки ви зможете хоч чогось досягти. Це жорстокий ринок із нещадною конкуренцією. І щоб домогтися успіху на ньому, вам потрібно буде дуже, дуже постаратися. Потрібні нелюдські зусилля, ночі без сну і відпочинку, почервонілі від зубріння і вирішення завдань очі. Поразки та розчарування, криза віри в себе і свої сили. Або просто махнути чарівною паличкою і сказати: "Хочу стати крутим програмагом, просто зараз!".

Дружний сміх тепло зустрів мій жарт, хоча я був упевнений, що дев'яносто відсотків із них ніколи не користувалися чарівною паличкою. Їхнє покоління виросло вже в епоху портативних терміналів, усіляких магічних артефактів і голосових помічників.

А я в їхньому віці не просто користувався чарівною паличкою, а й працював на підробіток в майстерні, що їх виготовляла, писав магічний код заклинань, щоб наділити паличку всіма її властивостями.

Власне, нічого не змінилося, і я й зараз це роблю. Просто замість банальних побутових чарівних паличок я займаюся комплексними системами безпеки для уряду Імперії. І для цього в мене є ціла команда, хоч я й сам постійно працюю з кодом за своїм терміналом.

Адже вся насолода програмагії саме у тому, щоб спостерігати, як рядки написаного тобою коду перетворюються на потоки енергії та керують матерією. Відчувати, як те, що ти пишеш, робить цей світ кращим. Це справжнє диво.

– Не подумайте, що я намагаюся вас демотивувати, – продовжив я, ходячи вздовж кафедри й оглядаючи амфітеатр великої аудиторії, куди з нагоди виступу знаменитого Магістра Ранддара набилося під три сотні охочих послухати, – Винагородою за всі ваші піт, кров і сльози буде успішна кар'єра в найпопулярнішій і найпрогресивнішій індустрії нашого часу.

Зал затих і за блиском очей я зрозумів, що саме це вони й хотіли почути.

– Програмагія дала мені багато хорошого. Я заробив гучне ім'я у сфері магічної безпеки. Заробив достатньо грошей, щоб піти на пенсію і пити свій улюблений витриманий високогірний імбирний віскі. Я заробив репутацію нестерпного старого, буркотуна і лихослова. І цілу низку хвороб, спричинених постійним сидінням за екраном терміналу.

Смішки в залі оцінили іронію моїх сумнівних досягнень.

– Що, я знову не надто вас мотивую? – я обвів поглядом усі ці молоді обличчя, які чекають від мене якоїсь вищої мудрості або бодай кілька лайфхаків, шорткатів і чітів. – А хочете знати, що мотивує мене щодня продовжувати вчитися і важко працювати? Ну крім жадібності та марнославства, звісно?

Аудиторія згідно зашуміла, почулися окремі запитання та коментарі.

– Насправді бажання довести самому собі та іншим, що ти найкращий у своїй справі – це не гординя. Це чудова внутрішня мотивація. Магія – це все ще незвідана територія. Ми вивчаємо магію лише якихось півтори тисячі років, але досі невідомого набагато більше, ніж відомого. Ми продовжуємо знаходити могутні артефакти древніх, які досі працюють. І що найголовніше, ельфи їх забери, ми часто не розуміємо, як саме працюють ці гномані артефакти. Хай вибачить мені декан Вінтерхарт.

Тема була цікава, але я захопився своїм хобі, а розповідати молодим допитливим умам збирався зовсім про інше. Мені ж сказали зробити мотиваційну промову, але в мене поки що виходило не дуже. Та я попереджав старого Вінтерхарта, попереджав же.

– Бажання осягнути незвідане – це дуже хороша мотивація. Створити щось нове, дивовижне і прекрасне – це теж гарна мотивація. Допомагати людям – це, можливо, найголовніша мотивація. Ми всі користуємося чудесами магії, але лише деякі з нас готові присвятити себе тому, щоб створювати й обслуговувати магічні технології та артефакти, які роблять наш світ кращим.

Хоча іноді вони роблять його гіршим. Зброя, магічні наркотики, небезпечні артефакти та злочини, скоєні за допомогою магії, – усе це було так чи інакше пов'язано з моєю роботою, але точно було не тим, про що я хотів би сьогодні розповідати майбутнім програмагам. Мотиваційну промову, так?

– Окрім базових курсів програмагії, магічного числення, основ магофізики та магохімії вам доведеться вивчати багато різних дисциплін залежно від обраної вами спеціалізації. Деякі з вас підуть у магокодери, як я, і ви вивчатимете безліч живих і мертвих мов для написання коду. На вашу долю випадуть майже всі найскладніші курси цього університету. Підніміть руки, хто пішов у кодери.

Ого! Майже чверть аудиторії. Можливо, це тому, що на сьогоднішній захід запросили мене. І хоч я не люблю зайву публічність і весь цей піар, але багато хто з них міг знати про мене з новин. Було вдосталь випадків, коли моя особистість потрапляла в поле зору всюдисущих ЗМІ, хоч би як мені хотілося просто тихо сидіти за терміналом і писати магічний код для нових заклинань чи проводити власні вишукування у сфері створення штучного духу.

– Дякую, друзі! Я вражений. Можете опустити. Хтось із вас піде в магомехи, і на вас чекають курси не тільки всіх аспектів магомеханіки, а й енергетики, матеріалознавства, магії стихій і всього необхідного для створення ефективних і безпечних артефактів. Інші підуть у магомеди, і на вас чекають роки вивчення анатомії і того, як все живе може взаємодіяти з магічною енергією і створеними нами артефактами. Частина з вас займеться кулінарною магією, фінансами, соціальними науками, та не важливо чим. Я хочу, щоб усі ці роки ви пам'ятали найголовніше – щодня ви маєте прагнути бути кращими. Не лише кращим за інших, а й кращим за себе вчорашніх. Продовжуйте вчитися все життя, щоб робити саме це життя кращим.

Мені довелося підняти долоню, щоб зупинити невелику хвилю оплесків аудиторії. Можливо, вони вирішили, що я закінчив. Хоча, якщо чесно, я особливо й не мав що їм сказати. Я попереджав Вінтерхарта, що це була погана спроба.

– Гаразд, думаю, у вас багато запитань, і я не бачу сенсу чекати кінця виступу. Мабуть, так ми й побудуємо наше спілкування. Ставте запитання по черзі. Ось Ви, юна леді, прошу.

– Магістре, скажіть, будь ласка, а скільки заклинань для чарівних паличок Ви написали за свою кар'єру?

– О, навіть не скажу. Не сотні, скоріше тисячі. Але це все дуже умовно, адже я не тільки писав код для самих заклинань, а й відповідав за користувацький інтерфейс і прошивку. Але багато, дуже багато. Просто справа не в кількості, а в якості. Потрібно прагнути до досконалості, до лаконічності коду. А головне – до безпеки. Щоб ваша чарівна паличка або кишеньковий термінал як її більш сучасний аналог не рознесли вас або ваших користувачів до праельфів. Так, тепер Ви, юначе, будь ласка.

– Яке у Вас улюблене заклинання, Магістре?

– Ой, це надто складне запитання. Ще підлітком я написав перше заклинання, щоб вмикати й вимикати світло в моїй кімнаті клацанням пальців. Прив'язав до звукової частоти. Це було круто, і я дуже цим пишався. Потім у студентські роки я написав код, який давав мені змогу обходити вікові перевірки і відкривав безплатний доступ до десятків каналів для дорослих. У ті роки й це здавалося мені крутим досягненням. Зараз, багато десятків років потому, це лише викликає у мене поблажливу посмішку. Згодом зрозумієте. Гаразд, Ви, дівчина в третьому ряду.

– Скажіть, будь ласка, Магістре Ранддар, Вам доводилося за допомогою магії рятувати чиєсь життя?

– Цікаве запитання, дякую. Насправді магічна безпека завжди так чи інакше пов'язана як не із захистом даних чи артефактів, так і з безпекою Імперії загалом. Тож так, звісно. Я знаю, що моя робота допомагає рятувати чиїсь життя. І це теж мотивує мене.

– Так, але я мала на увазі не зовсім це. А щоб безпосередньо рятувати чиєсь життя.

– Хммм, – я задумливо насупився і нервово почухав бороду, – Я не дуже люблю цю історію, але якщо вже Ви запитали, то, мабуть, розповім. Та пообіцяйте не сміятися і не викладати це в мережу, добре?

Дехто згідно кивнув і підтвердив, але багато хто ні. Що ж, потрібно ж мені якось їх мотивувати. Гаразд, Вінтерхарте, ми з тобою ще поквитаємося за це.

– Було це років тридцять тому, коли я працював над системами захисту даних для П'ятигранної Цитаделі...

۞۞Ϫ

Один мій колега запросив мене на весілля і попросив бути в нього шафером. Не можу сказати, щоб ми з Фростериком були друзями. У мене взагалі не надто багато друзів. Напевно, це ціна за одержимість роботою. Напевно, в його випадку теж, бо, коли я спробував відмовитися, Фрос дуже засмутився і сказав, що ближче за мене в нього друзів немає.

Напевно, це мало б мені лестити, адже я був його босом. Дуже вимогливим і безкомпромісним. Часто нестерпним і буркотливим, а часом і грубим. Загалом, можна сказати, що я був кепським босом, але хлопець вважав мене найближчим другом. Це позбавило мене аргументів проти того, щоб бути шафером.

Ненавиджу весілля. Ненавиджу всі ці галасливі скупчення п'яних людей. Я вважаю за краще сам насолоджуватися добірним віскі вдома, в тиші або під неголосну музику. Ненавиджу всі ці танці, крики, удавані веселощі та імітацію щастя. Але що не зробиш для людини, яка, нехай і помилково, вважає тебе своїм другом.

Ненавиджу смокінги, і Фростерик був не проти, що я замовив собі новий білосніжний шервані з бежевою вишивкою. Простий, але стильний. Мені подобалося віддавати данину традиціям мого народу, одягаючи на публічні заходи етнічний одяг моїх хіндахських предків.

Пропустимо ту частину, де всі пили, їли й танцювали. Альдерін, наречена Фроса, виявилася дуже милою дівчиною, усміхненою і привітною. Не знаю, що вона знайшла в такій непримітній і нудній людині, але це була її справа. Я був лише шафером на один вечір, вірно?

Альді була дуже рада знайомству і сказала, що її наречений дуже багато їй про мене розповідав. Це жахнуло мене, бо, якщо він розповідав їй правду, то, провалитися мені до орків у пекло, її усмішка не могла бути щирою. Це мене дещо спантеличувало.

Але, звісно, не так сильно, як подружка нареченої. Моррієт була симпатичною молодою балакункою, яка ледь розміняла першу сотню років. Здавалося, вона поставила собі за мету замутити з шафером і весь вечір робила мені недвозначні паси.

Весілля проходило в готелі "Гніздо дракона", розташованому в старовинному замку посеред озера. Віддалене від цивілізації романтичне місце, де крім гостей весілля нікого не було. Багато вільних номерів. Можливість ненадовго вислизнути від усіх. Я робив усе від мене залежне, щоб не зрозуміти вкрай прозорі натяки Моррієт. Я ж лише старий програмаг, навіщо мені ці складнощі...

Дуже дратували нескінченні тости та вигуки. А ці оркані традиції, такі популярні в деяких культурах... Чого вартий був той інцидент, коли друзі нареченого (чи ким там вони були, якщо ближче за мене у Фростерика нікого не виявилося?) вкрали у нареченої туфлі. І щоб викупити обидві туфельки, наречений мав одним махом випити повний келих фейріанського веселющого вина з однієї з туфельок.

Потім ця ж компанія п'яних недоорків вкрала наречену. Виявилося, що займатися викупом нареченої вже мав шафер. Гаразд, мені не шкода було поторгуватися з цими горе-викрадачами. Не збіднію. Хоча так і кортіло набрати шефа Терома, голову імперської Варти, з яким ми дуже близько знайомі по роботі. Але, напевно, це було б занадто, так?

Та й тримали наречену в одному з номерів готелю, тож весь цей бутафорський фарс із викраденням і вимогами викупу був частиною загальних веселощів. Виявилося, що грошей вони взагалі й не вимагали. Але я мав виконати низку завдань, і лише тоді вони повернуть наречену цілою і неушкодженою.

Випити одним духом склянку темного гномського рому. Дурниці для колишнього військового пілота. Станцювати на столі під "Sweet Dwarves (Are Made of This)". Без шервані. Це було принизливо, але склянка рому допомогла подолати й це, не втративши обличчя.

Цілу хвилину цілуватися взасос із подружкою нареченої, тримаючи її на руках, поки гості захоплено рахували. Хвала світлим богам ельфів, що ром був першою вимогою. Чесно кажучи, я хотів попросити ще рому. Та Моррієт дуже захопилася і почала щось шепотіти про номер у дальньому крилі готелю. Не уявляю, про що це вона.

Яким же було наше спільне розчарування, коли після виконаних трьох умов, викрадачі не повернули наречену. Прийшло нове повідомлення з вимогою одного мільйона імперіалів, інакше нареченій відрізатимуть по одному пальцю кожні п'ять хвилин, доки викуп не буде виплачено.

Жарт був безглуздим і неабияк зіпсував усім настрій. Але викрадачі не відповідали на дзвінки нареченого та інших гостей, і нервова обстановка почала загострюватися. За п'ять хвилин Фростерику знову зателефонували, і Альдерін на екрані виглядала справді наляканою. Викрадачі в масках приставили ніж до її горла і по ньому потекла цілком натуральна цівка крові.

Альді намагалася кричати через щільно заклеєний скотчем рот, вона смикалася у путах, і один із викрадачів грубо вдарив її тильною стороною долоні. За одягом, голосом і акцентом ми зрозуміли, що це були зовсім не друзі Фроса.

Але де ж тоді були вони? І що з ними сталося? І ким були ці люди? Судячи з відео, викрадену наречену тримали вже не в готельному номері, а в кузові летючої вантажівки. Можливо, там же перебували й друзі нареченого. Можливо, ще живі.

– Гаразд, гаразд, у мене є гроші, я вам заплачу. Тільки не чіпайте Альдерін, будь ласка.

– Ти переведеш нам гроші на рахунок, який ми зараз надішлемо. Захищеною лінією зв'язку. Через десять хвилин. Або ми відрізаємо перший палець!

– Ні! Будь ласка! – благав Фрос. – Не завдавайте їй шкоди. Але мені потрібно більше часу. Хоча б пів години. Гроші в крипті, і я не зможу так швидко все підготувати. Будь ласка.

– У тебе двадцять хвилин, виродку, – проричав викрадач. – І ніякої Варти! Або ми відріжемо їй голову. Готуй захищену лінію для приватного переказу на портативний гаманець. За хвилину до терміну ми повідомимо номер і рахунок. Ніякої Варти, не забувай! Або ми повернемо тобі лише голову твоєї нареченої.

Напевно, варто було таки дзвонити шефові Терому. Але Фростерик наполіг дотримуватися вимог викрадачів і перерахувати їм гроші, не звертаючись до стражників. Погана ідея, про що я йому відверто й повідомив.

– У мене немає вибору!

– У тебе немає гарантій, що тобі повернуть твою наречену, Фрос. Ти заплатиш їм, і вони просто можуть скинути її тіло разом із тілами трьох твоїх друзів, а самі просто зникнуть із грошима.

Це його остаточно зламало.

– Що ж мені робити? Дзвонити до Варти?

– Не зовсім. Давай-но ми з тобою спочатку зробимо те, що вміємо робити найкраще.

۞۞Ѡ

– І що ж ви зробили, Магістре? – неголосно запитав у тиші, що настала, один зі студентів.

– Ми справді зателефонували до Варти та попередили їх бути напоготові. Ми не знали, звідки дзвонили викрадачі, але, поки Фростерик розмовляв із ними, я зміг просканувати сигнал. Відстежити дзвінок я не встиг, але це був відкритий канал зв'язку, тож я хоча б звузив зону пошуку. Я бачив, що вони віддалялися від готелю і летіли трохи південніше столиці. Що давало Варті можливість непомітно вислати кілька груп перехоплення навперейми викрадачам.

– І що потім?

– А потім ми зайнялися програмагією. Сіли з Фростериком, розгорнули два термінали та почали готувати пастку. Фрос писав користувацький інтерфейс, який мав переконати викрадачів, що вони отримали виклик із захищеної лінії. А я звантажив пакет шкідливого магозабезпечення, який ми використовували на роботі для тестових атак на систему зберігання даних. І коли нам дали номер для зв'язку і код гаманця, замість захищеної лінії ми зв'язалися з ними дуже небезпечним каналом, через який непомітно зламали їхній термінал.

– Круто, – присвиснув один із хлопців, але на нього зашикали, щоб не переривав.

– Ми перевели на їхній гаманець мічені фальшиві гроші з трекером. Гаманець був фізичним, тож ми змогли визначити його місце розташування. Яке збіглося з місцем розташування зламаного терміналу. Отже, поки ми обговорювали умови повернення нареченої, проводили фіктивний переказ, отримували підтвердження і всіляко затягували процес, спецпідрозділ Варти скинув на викрадачів усю лють імперського правосуддя.

– З нареченою все було гаразд?

– Так, вартові доставили Альдерін до нас і взяли у всіх учасників весілля контактні дані та обіцянку вранці відразу дати свідчення. Про всяк випадок залишили одну летючу карету з патрульними біля входу в готель. Альді була налякана, пом'ята, але щаслива знову бачити Фростерика. Сльози змили косметику, але кілька помахів чарівної палички змогли все виправити. Врятувати забруднену сукню було не так легко, але наречену це найменше хвилювало.

– Тобто Ви врятували і наречену, і весілля, Магістре?

Я задумливо потер перенісся, ходячи подіумом і підбираючи дещо м'якше формулювання для подальших подій.

– Не зовсім, – я трохи скривився. – Коли Моррієт вирішила винагородити героя ще одним затяжним поцілунком, я спробував відсторонитися. Але гномський ром і нервове напруження позначилися на моїй вправності, тож я перечепився і, повертаючись у падінні, щоб утримати рівновагу, впав обличчям прямо у весільний торт. Знищивши його без залишку. Як і власну гідність.

Я дивився на три сотні студентів, які заливалися сльозами від реготу, і чекав, коли вони зможуть достатньо віддихатися для головного питання, заради якого я сьогодні до них прилетів:

– Отже, друзі, ви все ще бажаєте стати програмагами?