Кораблі прибульців мали дуже грізний вигляд. Принаймні Джон не міг позбутися цього відчуття. Начебто й не було в них чогось, що явно було зброєю, аби вони здавалися настільки агресивними. Проте кораблі були величезними й далеко поза межами нашого уявлення про технології.

Вони висіли у небі з постійним моторошним гулом. Не страшним ревом двигунів, а легким низьким дзижчанням, від якого всім, хто його чув, ставало ніяково. Можливо, справа була в інфразвуковому спектрі, на який поширювалося гудіння. Або в самій технології їхніх рушіїв, чим би вони не були.

— У нас є до вас ще одне важливе питання, земляни. — Прозвучав мелодійний голос, яким прибульці перекладали на англійську свій небесний передзвін. — І воно доволі делікатного характеру.

Ось цього моменту доктор Джон Дароффскі остерігався від самого початку. Що всі пишні вітальні речі та ввічливі толерантні формулювання можуть виявитися банальною космічною дипломатією з боку вищої раси. А потім вони перейдуть до чогось, що не сподобається його уряду, якщо не всьому населенню Землі.

Одинадцять років тому NASA призначила його черговим перемовником на випадок першого контакту з позаземними формами життя. Експерт з екзобіології та кріптолінгвистики, він дійсно був логічним кандидатом для того, щоб очолити команду науковців, які мають представляти Землю під час потенційної зустрічі з іншими розумними видами.

Хоча Джон вважав би за краще, щоб ці кристалоїди прилетіли не в його зміну. Нехай би з ними розбирався Йосіда. Стояв би посеред площі на цьому дивному подіумі під дулами тисяч камер журналістів з усього світу й пітнів від страху утнути якусь дурницю, що вилізе боком усьому людству.

Кристалоїди. Так їх прозвала його команда. Їхня спільна з Йосідою команда. Інопланетні гості дійсно мали вигляд кристалів різних кольорів і розмірів: від двох до чотирьох футів. Радше навіть як друзи кристалів, що стирчали у різні боки.

Вони то рухалися плавними хвилями рідкого скла, то знову застигали, наїжачившись гострими шипами та фасетними скупченнями яскравих граней. І видавали ніжний передзвін, коли спілкувалися поміж собою чи з землянами.

Дивно, адже перехід від твердого стану до рідкого і назад мав би супроводжуватися чималим поглинанням та виділенням теплової енергії. Принаймні так стверджувала земна фізика. Але, здавалося, прибульці не вивчали її у школі, тож і підкорятися законам земної фізики не збиралися.

Один із кристалів, що мав яскраве зелене забарвлення і «зріст» фута три з половиною, розташувався навпроти Джона, а решта трималися на відстані. Чи був він у них за головного? Або, як і самого доктора Дароффскі, його радше обрали жертвою, призначивши відповідальним за складні переговори.

Можливо, ці істоти взагалі мають іншу соціальну та ціннісну моделі, до яких подібні шаблони не варто застосовувати. Але Джону було зручніше сприймати зеленого кристалоїда таким самим перемовником, як і він сам.

Отже, після паніки, що утворилася, коли кораблі чужинців увійшли в земну атмосферу й зависли над океаном, уряди довго сперечалися та сварилися, але зрештою делегували NASA те, до чого агенція довго готувалася.

А NASA своєю чергою делегувала цей космічний геморой йому, Джону Дароффскі. Бо він теж до цього готувався. Але, як виявилося, не був готовий. Та й хто був би? Хіба що Йосіда?

З’ясувалося, що складні протоколи спілкування для установлення першого контакту виявилися непотрібними. Кристали швидко опанували людські мови. Принаймні англійська у них була доволі пристойною. Не без дивного акценту й казусів перекладу, але чудовою як для кристалічних утворень, що самі видавали лише гармонійний передзвін, наче музика вітру, традиційні азійські підвіски.

Вітання та взаємні запевнення у мирних намірах і бажанні плідної співпраці були пафосними, але обережними та стриманими. Кожна з культур не була впевнена, чого очікувати від співрозмовників.

Ця частина контакту виявилася набагато легшою, ніж сценарії, які розглядала група Дароффскі та Йосіди. Але все це здавалося танцями навколо чогось, про що ще не йшлося. Можливо, саме зараз «зелений» і підходив до суті дечого конкретного та важливого.

— Ми будемо раді надати вам наші найщиріші відповіді, — відповів Джон, трохи розставивши руки в боки, наче підкреслюючи, що всі присутні, якщо не всі земляни, готові приєднатися до нього у наданні відповідей гостям.

— Це зрозуміло добре. — зелений перетік на пару футів убік і застив у вигляді шпичастої кулі. — Коли ми прилетіли до вас, ми спочатку вивчили супутник вашої планети.

— Місяць.

— Ні, ми вивчали його трохи багато довше, якщо я правильно розумію земні інтервали вимірювання часу.

— Пробачте за непорозуміння, шановні гості, — Джон приклав руку до серця, хоча був упевнений, що прибульцям цей жест незрозумілий з огляду на відсутність у них якихось внутрішніх органів, помітних людському оку. — Я мав на увазі, що ми так називаємо цей супутник: Місяць.

— Місяць. Зрозуміло, — повторив зелений. — Так, ми вивчали ваш місяць. Набагато довше ніж… місяць. І зрозуміли, що ви там були. Бували. Побували. Так? Що ви вмієте подорожувати космосом.

Це не було питанням, і Джон дотримувався протоколу, отже, не став заперечувати факти чи брехати, але водночас не мав наміру й розкривати зайві деталі, про які не питали прямо. Наприклад, що далі Місяця людство ще нікуди не подорожувало.

— Так, наші екіпажі відвідували Місяць, — обережно підтвердив він.

— Ми знати, так. Там на місяці ми знайшли це, — кристалоїд якимось чином висвітив перед собою тривимірне зображення чогось, що виблискувало у яскравому сонячному світлі.

Попри те, що зображення було дуже чітке, Джон здивовано вдивлявся у чорно-білі складки чогось, що здавалося незрозумілим пластиком.

— От лайно, — промимрив у навушнику голос Кена Себерга, спеціаліста з астрофізики в їхній команді.

Не найвичерпніший коментар, але здається, Кен був у курсі, що вони бачили на знімку. Джон чекав, коли колега нарешті пояснить свою думку.

— Ох, пробачте, — сконфужено прокашлявся Себерг. — Я гадав, усі в курсі, що це. Це… дійсно лайно. Дев’яносто шість пакетів людських фізіологічних відходів, які залишили наші експедиції з шістдесят дев’ятого по сімдесят другий роки. Їм було треба більше місця та корисної ваги для місячного ґрунту, тож вони й скинули баласт. Пробачте за каламбур, шефе.

Лайно. Тут вже не до недолугих жанрів Себерга. Доктор Дароффскі раптом відчув холод, що пробіг тілом. Здається, прибульці сприйняли розкидані фекалії землян як образу. А що як у їхній культурі це виклик, оголошення війни?

Невже так важко було прибрати за собою? Треба ж було залишити цей непотріб для розвиненої цивілізації з дальніх дален. Ось вам і вся дипломатія. Обісралися при першому ж контакті.

Нормальні люди навіть за собаками з пакетиками ходять, а тут таке… Джон не міг знайти правильні слова, щоб відповісти зеленому.

— Нам дуже шкода, якщо це спричинило вам якісь незручності. Будь ласка, не сприймайте це як прояв негостинності.

Незручну паузу заповнив голос Кена, що швидко додав:

— NASA оголошували конкурс щодо утилізації відходів, але навіть запропоновані кілька мільйонів не допомогли розв’язати цю проблему.

— То це дійсно ваше? — перепитав кристалоїд.
(читати далі за посиланнями в описі)